Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
«Було дуже важко. Завдання надходили хаотично, з різною періодичністю. Дуже сильно обстрілювали, були постійні тривоги, команди „повітря, повітря!“. Ми з окопів майже не вилазили, пильнували, щоб не пропустити ворожу ДРГ».
Так пригадує початок широкомасштабного вторгнення рф в Україну Ірина. Вона — матір трьох дітей, а ще медик зі стажем у понад 23 роки. Раніше жінка працювала в дитячій реанімації, а з 2016 року служить у Збройних Силах України — тепер молодший лейтенант «Венера» вже в ролі бойового медика рятує українських воїнів.
З аудиторії — у район проведення ООС
Ірина служить в одній із зенітних ракетних бригад повітряного командування «Південь». Має досвід роботи на посаді медичної сестри в десантно-штурмових військах та в інших підрозділах на посаді бойового медика роти. За час служби «Венера» декілька разів отримувала підвищення, і в званні молодшого сержанта вирішила ще більш поглибити свої медичні знання та вступила до академії, де отримала ступінь бакалавра. Але фахова направленість не передбачала посади в ЗСУ, тому жінка закінчила магістратуру за спеціальністю психологія. Це була її друга вища освіта.
У 2021 році «Венера» виконувала бойові завдання в районі проведення ООС, і слово «бойові» для неї не було звичайною формальністю.
— Коли перебуваєш на таких виїздах — ти і медик, і стрілець, і спостерігаєш за повітряним простором. Навіть кухарем була, — згадує Ірина.
За час перебування в ООС, на щастя, надавати медичну допомогу, пов’язану з бойовими діями не довелось, — характер недугів був суто побутовим.
Магістратура в окопі
Але з початком широкомасштабного російського вторгнення її робота змінилась. Через постійні ворожі бомбардування було чимало поранених бійців, переважно — осколкові ураження. «Венера» працювала разом із медиками з іншої бригади Повітряного Командування «Південь» аж до релокації з гарячої точки. Жінка обробляла рани українським захисникам та доглядала за ними.
З часу широкомасштабного вторгнення росії в Ірини не було можливості евакуювати дітей з Миколаєва, які були з бабусею. Чоловік її виконував бойові завдання на іншому напрямку. Під звуки сирен жінка дописувала магістерську роботу, а в травні захистила диплом на відмінно. У липні їй присвоїли звання молодшого лейтенанта.
Наступні місяці разом з іншими продовжила службу в польових умовах на півдні України.
Звільнитися заради дітей? Ні, воюватиму заради них!
«Венера» розповіла, що почуття обов’язку перед Батьківщиною в ній виховала її бабуся. 24 лютого всім жінкам з малолітніми дітьми запропонували написати заяву на звільнення. Але Ірина не змогла цього зробити — адже її бойові побратими стали для неї другою сім’єю.
— На той час я обіймала посаду тимчасового виконувача обов’язків начальника медичної служби. Військові з мого підрозділу стали вже рідними, я не могла їх покинути. Мені сказали, що я можу здати зброю і написати рапорт на звільнення. А побратими стоять і запитують мене: «Іра, ти йдеш?». Я кажу: «Ні, хлопці, я з вами», — ледве стримуючи емоції розповідає вона.
Коли Ірина зв’язалась зі своїм чоловіком та повідомила йому, що вирішила залишитись, він із розумінням відповів: «Я знав, що ти так зробиш».
Мрії про майбутнє
Жінка пригнічено розповідає, що дуже сумує за дітьми. Середня дочка Ірини займається спортивно-бальними танцями, ще в січні вони разом їздили на турнір. Діти з розумінням поставились до вибору матері, хоча й дуже переживають. Їх вдалося евакуювати в більш безпечне місце, вони спілкуються по відеозв’язку і дуже рідко бачаться.
Наразі «Венера» готується вступати в аспірантуру — попри війну, багатодітна матір зберігає жагу до саморозвитку і вдосконалення.
— Я дотягнулась та переступила сходинку, до якої так прагнула дійти. І тепер — тільки вперед, — каже «Венера». — Звісно, я сумую за дітьми, але тут я потрібніша.
Фото з особистого архіву Ірини
