Він входить до Об’єднаного командно-штабного коледжу Академії оборони Великої Британії. За результатами навчання він отримав Thales Prize як найкращий міжнародний…
24.09.2022… Субота… 20:21
Дзвінок. Коханий… Усмішка на обличчі.
— Знаєш, що я хочу тобі сказати? Я так люблю тебе…
— Я тебе сильніше…
— Уже скоро побачимось!
— У тебе такий втомлений голос… Будь ласка, бережись, бо той страшний сон не дає спокою…
Вони одружились два місяці тому… Тарас — льотчик-винищувач, Катерина — дешифрувальник польотів… І він, і вона — постійно у відрядженнях, здебільшого — у різних містах…
«За три дні нарешті обоє повертаємось із ротацій, за тиждень — день народження коханого», — втішала Катерина себе того вечора… Тарас не раз повторював, що зараз зовсім не до святкувань, та, чи не вперше, вирішила ослухатись — торт, кульки, подарунок. Усе давно замовлене… Так хочеться просто побути в обіймах одне одного… Ще трішки… Якихось три дні…«
25.09.2022… Неділя… 07:40
Дзвінок. Командир… Важко дихати.
— Нічого не кажіть! — дівчина кидає слухавку.
— Не хочу нічого чути!… Катя відчувала причину дзвінку…
— Що ви таке кажете? Це неправда! Цього не може бути!
Нерозуміння… Намагання додзвонитись чоловіку знову і знову. «Поза зоною»… Дзвінок на FaceTime… Не відповідає… Що робити? Невже? Ні!
Дзвінки. «Катапультувався?» «Шукаєте?» Хтось чесно казав, що не знає, що сказати… Багато хто просто не брав слухавку…
Пізніше Катерині скажуть, що її Тарас вчинив, як справжній Герой, що він успішно виконав надскладне завдання, що встиг сказати в ефірі: «По мені працюють!», що відвів літак від населеного пункту…
— Він був дійсно талановитим льотчиком, одним із найкращих, — розповів його товариш та колега льотчик-винищувач на позивний KARAYA, який днями катапультувався на Вінниччині… — 2019-го року випуску, а давав фору значно досвідченішим пілотам! Того дня Тарас виконував завдання зі знищення ворожих засобів ППО за допомогою нових протирадіолокаційних ракет AGM-88 недалеко від лінії бойового зіткнення. Він, як і зазвичай, результативно відпрацював по наземних цілях, вже розвертався… «Бачу пуски по мені», — встиг сказати в ефірі. Це було близько 4-ї ранку. Більше на зв’язок не виходив. Ми до останнього сподівались, що Тарас встиг катапультуватись, чекали, що вийде на зв’язок. На орієнтовне місце падіння літака одразу виїхала пошуково-рятувальна команда. На жаль… Колосальна втрата…
1 жовтня Тараса Редькіна поховали. Наступного дня йому б виповнилось 26 років…
— Він був ніжним та добрим, — розповість крізь сльози молода вдова.- Розумію, що Тарас не міг вчинити інакше. Просто його шалено бракує. І, якщо чесно, я зовсім не знаю, що далі… Ми познайомились, коли Тарас прийшов служити у частину. Він літав, а я дешифрувала його польоти, суто робочі стосунки… Мабуть, я б мала сказати, як мене вразив його професіоналізм. Та, бути відвертою, мені не давали спокою ті очі кольору неба. А ще я до цього ніколи не знала таких вихованих та справедливих людей…
Здається, що Катерина і KARAYA розповідають про двох зовсім різних людей. Аж поки не запитую у льотчика про позивний Редькіна.
— Чесно? Ми усі на нього казали просто Тарасик. Жоден суворий позивний так і не прижився. Здавалося б — заступник командиру ескадрильї, авторитетний та відповідальний! Але в житті він був такою доброю та світлою людиною, суцільний позитив, що і позивний «причепився» відповідний, — ділиться побратим Редькіна. — Та позитивний характер зовсім не заважав йому бути безстрашним бойовим льотчиком, який завжди ставив своє життя нижче, ніж життя українців. До прикладу, якщо є ціль знищити крилату ракету і з першого разу перехопити її не вдається, тоді кожен із нас робить якомога більше можливих заходів на ціль, навіть якщо ми ризикуємо залишитись без мінімального безпечного запасу палива для того, аби повернутись назад. Адже, якщо у нас не вийде, ракета може забрати чимало життів… Про своє життя в такі моменти думаєш в останню чергу…
Катя пригадує, що до війни вони не раз обговорювали із Тарасом усі можливі сценарії, розмовляли про катапультування… В ніч із 23 на 24 лютого молодий льотчик-винищувач заступив на чергування.
— Ніколи не забуду ту ніч. Я залишилась вдома, довго не могла заснути… Пам’ятаю, як Тарас подзвонив: «Що робиш?» Кажу: «Підлогу мию, аби ти прийшов і було чисто в квартирі». «Тобі ж рано вставати, о 5-й польоти заплановані!» Прокинутись довелось раніше… Вже після 3-ї подзвонили колеги: «Збирайся! Тривога! Бойова!» В ту ніч Тарас разом із іншими льотчиками вивели техніку з-під удару, передислокувались. З того часу побути разом хоч кілька годин стало справжньою розкішшю. Забігаючи наперед, скажу, що приїхати додому в квартиру, де я так старанно прибирали в ніч із 23 на 24 лютого, ми змогли лиш місяців через чотири та й те ненадовго… Він завжди стримано без особливих подробиць розповідав про бойову роботу. Лиш з часом ділився, що його не раз брали на приціл, що аеродроми потрапляли під ракетні удари… Вже мовчу про те, які складні завдання доводилось виконувати… Чи я хвилювалась? Шалено! Особливо, коли втрачали друзів… Один пішов, другий, третій…
14 травня Тарас зробив Каті пропозицію. Вони запланували, що рівно за рік, в травні 2023-го, обвінчаються, запросять батьків та друзів. Зараз же зовсім не до банкетів…
— Уже 18 травня ми придбали обручки, та розписатись все не виходило через проблеми із документами, паспорт залишився на аеродромі у машині, на жаль, вже покійного товариша, — пояснює Катя. — Тож розпис трішки відтермінувався. Та прикро не те, а що на розписі був лише тато Тараса, оскільки мама із братом — за кордоном, а мої батьки — із Миколаївщини… Ви навіть не уявляєте, як ми чекали ротації, що ось-ось мала бути. Приготували подарунки, мама Тараса відправила йому посилку… Так хотілось хоча б невеличкого свята…
Подарунок Редькіну планували зробити і колеги. KARAYA розповідає, що хотіли придбати і укомплектувати перспективному пілоту сучасну розгрузку.
— Мали таку «ідею фікс» та, на жаль, так і не встигли її реалізувати, — каже пілот. — Не вкладається в голові, що ще 10 вересня ми разом із Тарасом сиділи у мене вдома, 11-го востаннє бачились на оперативному аеродромі, звідки розлетілись за різними напрямками. Після ротації планували разом повертатись додому. На жаль, повернулись без Тараса…
І Катя, і колеги Тараса розповідають, як він мріяв пересісти зі стареньких винищувачів на сучасніші F-16, поглиблено вивчав англійську, яку і до того знав добре.
— Мені передали його блокноти, усі крайні сторінки списані специфічними англійськими термінами… Ми буквально до дірок задивились обидва фільми «Топ Ган». Тарас дуже змінився за ці кілька місяців війни, неймовірно виріс у плані досвіду, відповідальності, подорослішав на десятки років… Те, чого люди навчаються поступово, він опанував «з коліс»…
Катя ділиться, що попри те, що робота льотчика-винищувача — одна із найнебезпечніших, Тарас неймовірно від неї кайфував.
— Я прекрасно усвідомлювала, що виходжу заміж за бойового льотчика, що в разу потреби він віддасть своє життя, аби врятувати людей… Але так хотілось вірити в краще… Зараз сподіваюсь лиш на одне — аби люди, яких ціною свого життя врятував Тарас, це цінували… Та й усі українці, коли чують «відбій повітряної тривоги» чи читають про перемоги на фронті, розуміли, якою ціною часом вони здобуваються…
