Серед причин популярності бригади серед військовослужбовців — довіра до командира частини Кирила Вереса, високі результати на полі бою та позитивні…
На території зруйнованої Лиманської міської лікарні чоловік старшого віку збирає гілля для опалення будинку. Навкруги сліди ворожої окупації: понищені будівлі, вирви від снарядів та запах війни. І лише осінні сонячні промені, які освітлюють жахіття російської присутності, вселяють надію. Серед руїн пробігає рудий пес, за яким крокує жінка. Це Лілія, яка впродовж кількох місяців живе серед цієї розрухи в понівеченій лікарні, оскільки навіть після деокупації міста не може повернутися додому — його вже просто нема.
— 12 травня тут були ще наші війська, відбивали атаки окупантів. Тоді «прилетіло» в мій та сусідній будинок, який горів два дні. Я взяла, що встигла: козу, велосипед і документи. Тоді ситуація в місті була немислима, завдяки місцевій владі, яка звинувачувала наших хлопців, що начебто через них обстрілюють Лиман. Варіантів не було, тож я пішла по допомогу до тероборони, — так розпочалися поневіряння Лілії, яка розповіла свою історію кореспонденту АрміяInform. — Тут настільки була сильна пропаганда, що вам не передати. Казали, що саме «укропи» б’ють по Лиману. У тероборонців я попросила притулку, і мене поселили в лікарні, яка ще була ціла. На той момент, таких, як я, хто втратив дім, було 17 осіб із Лиману і Торського. Солдати піклувалися про нас і заселили саме тут, бо в лікарні хороше бомбосховище.
Лілія розповідає, що впродовж перших днів, як вона почала жити в лікарні, обстріли й бомбардування були не сильно інтенсивними, аж поки окупанти не пішли в масовану атаку.
— Розпочалися настільки сильні бойові дії, що я пішла в бомбосховище й не виходила з нього кілька днів. А потім стук у двері — і я виходжу. Перше, що побачила перед собою, три автомати. А потім зрозуміла, це буряти. Було страшно, дуже страшно. Це був кінець травня. Окупанти зайняли позиції, на яких перебувала наша тероборона. Так розпочалася окупація, — зі сльозами на очах пригадує Лілія.
За її словами, тих людей, з якими жінка проживала в лікарні, загарбники не чіпали. Правда, не тому, що не хотіли або ввічливі, а через наказ.
— Після того, як наш Президент прокричав на весь світ про Бучу й Ірпінь та про звірства росіян, я краєм вуха чула, їм наказали нас не чіпати. Не знаю, як у місті, але до нас вони діла не мали. Було видно, що виконують наказ, бо стримували себе. А ще ж готували нас до псевдовиборів, тому не з руки було нас «кошмарити», — вважає жінка.
Та не всім так пощастило. Представників тероборони, які залишилися в місті й українців, які допомагали ЗСУ, загарбники розшукували та знущалися над ними.
— Мені розповіли, що коли тікала міська влада, залишила списки тероборони. Цим людям було дуже сутужно. Їх виловлювали і вивозили в Донецьк. Усіх, навіть тих, хто допомагав. Не знаю, як інші й що з ними, а один чоловік дивом вижив і вирвався з Донецька. Це він розповів, що потрапив до рук окупантів через ці списки.
Загарбники, які зайняли позиції тероборони та міську лікарню, були поділені на два табори: в одному росіяни, в іншому так звані денеерівці.
— росіяни часто мінялися. Тільки їх розіб’ють, ті, хто вижив, їхали, а замість них приходили інші. А «денеерівці» від початку й до кінця були одні й ті ж, вони навіть любов із місцевими крутили. І як тікали, дівчат із собою позабирали. Ну й лікарню розграбували, вивезли звідси все обладнання, яке було. Між собою росіяни та «денеерівці» не дружили, навіть перестрілка між ними була, — пригадує Лілія.
Чотири місяці в окупації жінка просто виживала. Врятували запаси, які зберігала в погребі.
— Кілька разів вони роздавали гуманітарну допомогу, але на для того, аби допомогти, у такий спосіб вони проводили передвиборчу агітацію. Я не отримувала її жодного разу. Хоча б тому, що в мене згоріла хата й паспорт, а їхній отримувати не хотіла. Продукти в мене були свої, у погребі, а хлібом зі мною ділилися інші люди. Можна було його і в магазині купити, але вартував 35 гривень, і черги були довжелезні, — плаче і згадує Лілія. — Я маю радіо на батарейках. З іншими людьми, які жили в лікарні, ховалися і слухали, чекали на хороші новини, то, як почули, що Лиман оточений, уже, можна сказати, зустрічали наших солдатів.
Ліля не стримує сліз, розповідаючи свою історію. Люди, з якими жила в лікарні, роз’їхалися, вона ж залишилася одна в зруйнованій будівлі напередодні зими. Єдине, що гріє її душу, це надія на перемогу й повернення до мирного життя.
