Костянтин Філіпов — представник нового покоління офіцерів, які досвід і командирські навички набували безпосередньо в бойових діях. Полковник брав участь у визволенні Маріуполя від…
На території зруйнованої Лиманської міської лікарні чоловік старшого віку збирає гілля для опалення будинку. Навкруги сліди ворожої окупації: понищені будівлі, вирви від снарядів та запах війни. І лише осінні сонячні промені, які освітлюють жахіття російської присутності, вселяють надію. Серед руїн пробігає рудий пес, за яким крокує жінка. Це Лілія, яка впродовж кількох місяців живе серед цієї розрухи в понівеченій лікарні, оскільки навіть після деокупації міста не може повернутися додому — його вже просто нема.
— 12 травня тут були ще наші війська, відбивали атаки окупантів. Тоді «прилетіло» в мій та сусідній будинок, який горів два дні. Я взяла, що встигла: козу, велосипед і документи. Тоді ситуація в місті була немислима, завдяки місцевій владі, яка звинувачувала наших хлопців, що начебто через них обстрілюють Лиман. Варіантів не було, тож я пішла по допомогу до тероборони, — так розпочалися поневіряння Лілії, яка розповіла свою історію кореспонденту АрміяInform. — Тут настільки була сильна пропаганда, що вам не передати. Казали, що саме «укропи» б’ють по Лиману. У тероборонців я попросила притулку, і мене поселили в лікарні, яка ще була ціла. На той момент, таких, як я, хто втратив дім, було 17 осіб із Лиману і Торського. Солдати піклувалися про нас і заселили саме тут, бо в лікарні хороше бомбосховище.
Лілія розповідає, що впродовж перших днів, як вона почала жити в лікарні, обстріли й бомбардування були не сильно інтенсивними, аж поки окупанти не пішли в масовану атаку.
— Розпочалися настільки сильні бойові дії, що я пішла в бомбосховище й не виходила з нього кілька днів. А потім стук у двері — і я виходжу. Перше, що побачила перед собою, три автомати. А потім зрозуміла, це буряти. Було страшно, дуже страшно. Це був кінець травня. Окупанти зайняли позиції, на яких перебувала наша тероборона. Так розпочалася окупація, — зі сльозами на очах пригадує Лілія.
За її словами, тих людей, з якими жінка проживала в лікарні, загарбники не чіпали. Правда, не тому, що не хотіли або ввічливі, а через наказ.
— Після того, як наш Президент прокричав на весь світ про Бучу й Ірпінь та про звірства росіян, я краєм вуха чула, їм наказали нас не чіпати. Не знаю, як у місті, але до нас вони діла не мали. Було видно, що виконують наказ, бо стримували себе. А ще ж готували нас до псевдовиборів, тому не з руки було нас «кошмарити», — вважає жінка.
Та не всім так пощастило. Представників тероборони, які залишилися в місті й українців, які допомагали ЗСУ, загарбники розшукували та знущалися над ними.
— Мені розповіли, що коли тікала міська влада, залишила списки тероборони. Цим людям було дуже сутужно. Їх виловлювали і вивозили в Донецьк. Усіх, навіть тих, хто допомагав. Не знаю, як інші й що з ними, а один чоловік дивом вижив і вирвався з Донецька. Це він розповів, що потрапив до рук окупантів через ці списки.
Загарбники, які зайняли позиції тероборони та міську лікарню, були поділені на два табори: в одному росіяни, в іншому так звані денеерівці.
— росіяни часто мінялися. Тільки їх розіб’ють, ті, хто вижив, їхали, а замість них приходили інші. А «денеерівці» від початку й до кінця були одні й ті ж, вони навіть любов із місцевими крутили. І як тікали, дівчат із собою позабирали. Ну й лікарню розграбували, вивезли звідси все обладнання, яке було. Між собою росіяни та «денеерівці» не дружили, навіть перестрілка між ними була, — пригадує Лілія.
Чотири місяці в окупації жінка просто виживала. Врятували запаси, які зберігала в погребі.
— Кілька разів вони роздавали гуманітарну допомогу, але на для того, аби допомогти, у такий спосіб вони проводили передвиборчу агітацію. Я не отримувала її жодного разу. Хоча б тому, що в мене згоріла хата й паспорт, а їхній отримувати не хотіла. Продукти в мене були свої, у погребі, а хлібом зі мною ділилися інші люди. Можна було його і в магазині купити, але вартував 35 гривень, і черги були довжелезні, — плаче і згадує Лілія. — Я маю радіо на батарейках. З іншими людьми, які жили в лікарні, ховалися і слухали, чекали на хороші новини, то, як почули, що Лиман оточений, уже, можна сказати, зустрічали наших солдатів.
Ліля не стримує сліз, розповідаючи свою історію. Люди, з якими жила в лікарні, роз’їхалися, вона ж залишилася одна в зруйнованій будівлі напередодні зими. Єдине, що гріє її душу, це надія на перемогу й повернення до мирного життя.
