Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Цей хлопець на псевдо «Конрад» підписав контракт із ЗСУ у 20 років. У війську служить уже 5.
− На початку повномасштабного вторгнення я перебував у тиловому підрозділі, відходив після поранення. Воно було досить серйозне, у мене влучив снайпер калібром 7,62 у плече. Але після 24 лютого я вирішив, що маю бути разом із побратимами. І я тут на передовій вже понад сім місяців, − розповідає морпіх.
Під час розмови вражає те, як військовий спокійно розповідає про свої бойові травми.Контузій та поранень він зазнав уже чимало. Його патріотизм та бойовий настрій надихає побратимів.
− Найстрашніше було, коли перший раз потрапили під фосфорні снаряди. Ми прибули в один із населених пунктів на підкріплення підрозділу тероборони. Залишися на ніч. Раптом побачили вихід «градів»… Спочатку залягли, а потім зрозуміли, що вони розпускаються білим сяйвом над нами. Почали перебігати з місця на місце. Бо коли його частки потрапляють на шкіру, то роз’їдають, − згадує військовий.
Іншого разу його з побратимами 5 годин поспіль (!) окупанти обстрілювали з мінометів. Він вижив і в іншій пекельній ситуації, коли його підрозділ оточили з трьох боків, і ворожа арта не давали голови підняти. Але наші воїни втримали позиції. Морпіх каже: «така наша солдатська робота».
«Конрад» розуміє, що немає такої людини, яка не боїться померти чи дістати поранення. Це нормальна реакція організму: «Але ми тут, бо за нами наші рідні, близькі…»
− Коли повертаєшся з бойового виїзду і розумієш, що вижив, ти дивишся на небо, на зорі й починаєш все більше цінувати всіх і все, хто і що оточує, − насамкінець нашої розмови додав морпіх.
