Про одну з моделей повітряних суден, що були перетворені на брухт на ворожих летовищах у перший день нинішнього літа, — літак далекого радіолокаційного виявлення та управління А-50,…
За час спротиву в середині ХХ століття через лави Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії пройшло до 400 тисяч осіб. Тож багато родин з теренів, де діяли українські повстанці, пишається пращурами, які наближали день відновлення державної незалежності України.
Історію свого роду розповів заслужений діяч мистецтв України Володимир Гонський:
— Я народився на Івано-Франківщині, Калуський район, село Голинь. Батьки — вчителі. Рід Гонських (дід Михайло, прадід Семен, прапрадід Микита з містечка Войнилів цього ж району) — потужні національно свідомі селяни, які володіли і землею, і лісом. Бабця Доня (Євдокія), її мати Анна — зі славетного роду Дурбаків. Це були галицькі аристократи, громадсько-політичні й військові діячі, підприємці.
З раннього дитинства я ріс, всотуючи дух роду з розповідей про Марушку (Марію) Дурбак, двоюрідну сестру бабусі, вчительку, наречену славетного воїна, політика, поета Олеся Бабія, автора слів гімну ОУН «Зродились ми великої години». Польська влада арештувала і ув’язнила її ще в 1919 році, згодом переслідувала і її, і Олеся Бабія. Не витерпівши катувань, Марія Дурбак застрелилася в 1928 році. Бабій тяжко пережив смерть нареченої Марії, написав багато віршів про неї, прожив неодруженим.
Про Павла Дурбака я чув, що то був видатний політик, підприємець, військовик, що мав у Львові фабрику, і навіть із заслання в Казахстані висилав посилки прабабці Ганні і її дочці Парані в Архангельську область, куди вони були вислані й дуже бідували. Ганна померла там (лісопункт Шокша, могилу знищили) за місяць після висилки… Він був головним інтендантом-постачальником УГА і об’єднаних Армій УНР, фактично заступником міністра військових справ УНР. Про нього багато написано, зокрема, і в «Енциклопедії ЗУНР».
А материнський рід Пархоменків-Кириченків — старий козацький рід із сотенного містечка Монастирище Ічнянського району Чернігівщини. Врятувавшись від голодомору завдяки золоту, яке прадід, морський офіцер Дмитро Кириченко, вислав з Далекого сходу імперії, родина переїхала на Харківщину. Там, у селі Стройка Шевченківського району, я також в дитинстві гартував свою душу козацькими піснями й оповідками діда Івана та баби Марусі.
Отже, я дуже рано зрозумів, хто я, що таке Україна, для чого жити і за що боротися. Патріотизм, який живив мене в середовищі галицької інтелігенції, із заборонених книг, «радіоголосів», самвидаву 70–80-х рр. (дяка професору-біохіміку Ярославу Гонському!), я намагався передавати своїм ближнім ще зі шкільних і студентських років.
