Всі найуспішніші комерційні корпорації будуються на основі дієвого Human Resource Management. Тобто вони орієнтуються на таланти і реальні морально-ділові якості…
Мальовниче село Яцьківка входить до складу Лиманської об’єднаної територіальної громади. За час широкомасштабного вторгнення місцеві жителі, яких із кількох сотень залишилося два десятки, натерпілися чимало горя. Нині, коли ЗСУ звільнили село від окупації, у людей з’явилася надія, що на їхній землі настане мир,й пережите більше не повториться.
Пані Віра:
− Мені сказали, що маю щасливий будинок, бо знесло тільки дах і вікна розстріляні. Ну й у будинку все в кулях. А так, ніби стоїть. Страшно було, воно свистить і свистить, і не знаєш, де влучить. Пережили ми тут кровавий Великдень. 24 квітня був авіаналіт, унаслідок якого згоріло кілька будинків, загинули люди. Кому свято, а ми, як ідіоти, в калюжах крові плаваємо, а до нас у двори окупанти на танках пруть. Гарцювали вони тут добряче. Вивозили із села все, що могли, а нас називали «нациками», ставили людей на коліна.
Серед них теж різні були. Усі шукали випивку, а один на танку сидів і плакав, намагався зрозуміти, шо тут робить. Їх дезорієнтували, вони приїхали звільняти нас, але були здивовані, що ніхто не чекає на них ,і що ми нормально жили. Були й пенсійного віку, вулиці в селі патрулювали, то, теж казали, шо їм це все не треба. Вони часто мінялися. Були в нас кадирівці, росгвардія, «лнрівці» та «днрівці», хто тут тільки не був. Якось навіть билися між собою. Якути з росіянами на танках чи на бронетранспортерах влаштували перестрілку, трьох застрелили, були багато поранених, то їхня військова поліція згребла й забрала.
Пані Надія:
− У селі залишилося два десятки людей. А раніше дуже багато людей жило. Під час боїв як залізли в підвал, так десять днів там і просиділи. Вилізли з нього і,слава Богу,бачимо:Україна прийшла. Тепер можемо на вулиці виходити. Але далеко від будинку не відходжу, ми всі тут досі налякані. Он люди хочуть повернутися в село, але ж нема куди, усе розбито. Наш будинок весь поколовся, мабуть, уже для життя він непридатний. Світла та води немає. Українські військові привезли продукти.
Пані Наталія:
− Дякую хлопцям, що допомагають дах накрити, бо коли дощ йде, то геть біда. У погребі в сусідки все бомбардування просиділи. Боялися з двору вийти, ходили тільки за водою до криниці.Грохало так, що в мене двері міжкімнатні в будинку й ті повиривало. Було 12 вікон, усі вибиті. Ми як побачили синьо-жовті прапори, то люди на коліна попадали, прийшли наші хлопці, то, може, уже хоч мир буде.
