У 57-й окремій мотопіхотній бригаді імені кошового отамана Костя Гордієнка чекають на готових повернутися після СЗЧ і гарантують справедливе людяне відношення. Про це розповів…
Днями до АрміяInform завітав відомий український спортивний журналіст, футбольний коментатор, письменник, засновник «Національного реєстру рекордів України», мандрівник-екстремал, організатор та учасник міжнародних турнірів з футболу на захмарних вершинах Гімалаїв, на Північному полюсі та в Антарктиді Валентин Щербачов. Про свій шлях до майстерності спортивного коментатора, особливості професії, армійську службу, допомогу ветеранам російсько-української війни Валентин Васильович повідав в розмові з нашим кореспондентом.
— Валентине Васильовичу, щоби стати спортивним журналістом і коментатором, мабуть, мало лише любити спорт, а й займатись ним, жити в ньому. Яким у вас був шлях до професії коментатора?
Мене взяли до футбольної секції, а Мунтяну порадили підрости
— Я народився під Черепановою горою, а родина мешкала на вулиці Федорова. Поруч, на паралельній вулиці, розташовувався Інститут фізкультури і я міг вибирати собі для занять будь-які види спорту. Коли мені виповнилось 6 років, я записався в секцію акробатики. На місці готелю «Спорт» був старий дерев’яний Будинок фізкультури та спорту з непоганими залами акробатики, ігрових видів спорту і я ходив туди на тренування, доки зі мною не трапився неприємний випадок. Якось тренери брати Тишлери залишили нас на старших наших товаришів, щоб вони з нами позаймалися. За допомогою акробатичної лонжі я мав відпрацьовувати деякі елементи, але старший колега погано застебнув пояс і я під час виконання сальто гепнувся на підлогу та ледь не зламав шию. Добре, що впав на мати. Шия була ширша за голову…
— Довелось покинути акробатику?
— Так, лікарі порекомендували підібрати більш безпечний вид спорту. І я пішов записуватись на футбол. Найбільш доступною була секція на «Авангарді» — стадіон «Старт», на той час на вулиці Керосинній, нині Шолуденка. Прийшов на відбір, зі мною було ще кілька хлопчиків. Найменшого за зростом — Володю, не взяли. Пізніше я почув його прізвище — Мунтян. Попри поради тренера «підрости», Володя приходив на всі тренування і просто спостерігав, як ми бігаємо, працюємо з м’ячем. Одного разу ми попросили молодого чоловіка в солдатській шинелі умовити тренера взяти до секції Володю Мунтяна. Тренер нарешті погодився, тим самим відкривши майбутньому легендарному футболісту «Динамо» шлях до великих спортивних вершин.
Якось на одному з тренувань я дістав болючу травму ноги й лікарі порадили утриматись від навантажень протягом року. Але без спорту на той час я уже себе не уявляв. Вирішив спробувати свої здібності в академічному веслуванні. Прийшов ранньої весни до тренера на веслувальну базу в Матвіївській затоці на Трухановому острові, а той каже: «Малий, яке академічне веслування? Он, поруч є байдарки і каное, — там твоє місце». На першому ж тренуванні калька разів перевернувся з каное і тренер порадив брати з собою кілька комплектів теплої одежі для переодягання. В березні я ще «купався» в дніпровській воді, а з квітня впевнено став на одне коліно, на якому за 16 років догріб до звання «майстра спорту». Крім того, захоплювався боротьбою, дзюдо…
«Під час служби в армії довелося змагатися у 12 видах спорту»
— У 60-х роках минулого століття ви понад 3 роки прослужили в армії. Де це відбувалось і що корисного вона вам дала?
— Служив у Казахстані, на озері Балхаш у військовій частині, яка входила до Центрального управління космічних засобів міноборони колишнього Союзу. Командири, серед яких було чимало фронтовиків Другої світової, знали, що я тісно дружу зі спортом, тому часто-густо доручали формувати команди для участі в різноманітних змаганнях і брати участь особисто: бокс, боротьба, важка атлетика. Всі мої аргументи, що я займався веслуванням на каное, начальством не сприймалось. Але, тим не менш, довелося особисто змагатися у 12 видах спорту.
Та під час служби мене приваблювала інша діяльність. Колись у другому класі я написав свій перший твір на тему «Моє улюблене дерево». Я так описав сосну, що вчителька пророкувала мені долю письменника. Тоді я лише усміхнувся і запишався. І ось в армії в мене з’явилась можливість згадати про творчий талант. Виїжджаючи на спортивні армійські змагання, я почав писати замітки та посилати в газету Туркестанського військового округу «Фрунзевець». Звичайно, вони не були шедеврами, але військові журналісти їх правили і ставили на шпальти газети. Це мене надихало. А мотивувало ще й те, що за ті публікації я отримував гонорар. За солдатського грошового забезпечення аж у 2 рублі 50 копійок, 15-20 рублів щомісячного гонорару зайвими не були. Одного разу навіть за отриманий гонорар пригостив весь підрозділ в чайхані. Отже, можна сказати, що писати я почав з корисливих міркувань, але це мені подобалось і військова газета стала для мене своєрідним стартовим майданчиком у журналістику.
Від вантажника до спортивного коментатора
— Тобто, після повернення з армії твердо вирішили вступати на факультет журналістики?
— Саме так. Питання про вступ до Інституту фізкультури з порядку денного було зняте. Та перша спроба стати студентом факультету журналістики Київського університету була невдалою. У відчай я не впав, а вступив до навчального закладу на роботу вантажником у господарську частину. По-перше, таким чином я освоював університет, а по-друге, робота вантажником тримала мене в тонусі, адже з напарником, який теж недобрав балів, за день ми переносили по кілька тонн різноманітного обладнання, устаткування тощо. До речі, напарник в майбутньому став фізиком, доктором наук. Я ж ще мусив підробляти тренером, тому що ставка вантажника була 80 рублів.
Наступного року вступив на вечірнє відділення факультету журналістики, але потім перевівся на заочне. Раз на тиждень в університетській газеті видавав сторінку чи пів сторінки тексту на спортивну тематику. Згодом ще й став позаштатним кореспондентом «Останніх вістей» на радіо на Хрещатику, 26. З магнітофоном «Репортером» я бігав по Києву, намагаючись встигнути на топові події. А на початку 70-х років перебрався на телебачення завідувачем відділу і робив 4 програми на місяць «Старт» та одну військово-патріотичну «Слава солдатська». До того ж «Старт» виходив прямим ефіром, ніякого попереднього запису.
Якось на передачу я запросив фізіотерапевта Расу Ракітіну, яка ставила на ноги травмованих гандболісток легендарного київського «Спартака». Ведучим мав бути Юрій Виставкін, але він на роботу через хворобу не вийшов. Я сідаю з нею за стіл, ефір пішов. Вітаюсь з гостею, і тут мене клинить. Настала така тиша в студії, що я чув биття свого серця, і не можу із себе слова видавити. Вона штовхає мене під столом ногою і каже: «Ви ж хотіли мене щось запитати». Я отямився і поставив перше питання, друге, зав’язалася розмова. Кострубата вийшла програма і якби я переглянув той перший прямий ефір, то, мабуть, ніколи б телебаченням не займався.
— Пам’ятаєте свій перший футбольний телерепортаж?
— Звичайно. Це був матч в Києві між «Динамо» і ташкентським «Пахтакором» навесні 1974 року. Кияни перемогли з рахунком 2 : 1. На той час я уже мав досвід прямих ефірів і на телебаченні, і на радіо, хоча дуже хвилювався. Інколи в коментаторську кабіну навідувалися під час матчу травмовані динамівці, які не брали участь у грі, заходили колеги. Це ніяк не впливало на мою роботу. А їм було цікаво, як народжується телерепортаж. Спочатку моніторів не було і я коментував те, що бачив вболівальник на стадіоні. Згодом вони з’явились і ми дуже добре працювали з найкращим спортивним телережисером країни Миколою Рябовим. На жаль, його вже з нами немає. Напевно, складно знайти вид спорту, в якому б до тонкощів і деталей не розбирався Микола, і цього не могли не помічати ті, хто дивився телетрансляції в його виконанні.
— Валентине Васильовичу, на ваших телерепортажах виросло не одне покоління любителів спорту і фанатів українського футболу. Ви прокоментували тисячі футбольних поєдинків. У вас є якісь роками відпрацьовані методики підготовки до футбольного репортажу?
— Існує думка, що нині з появою Інтернету коментаторам легше себе підготувати до роботи. Але це погано, коли журналіст черпає інформацію лише зі світового павутиння. Для мене найголовнішим було — бути в команді, знати, чим живе кожний футболіст, тренер. За день до матчу я завжди відвідував тренування київського «Динамо», тому що неофіційно був «приписаний» до столичного клубу. Завжди володів інсайдерською інформацією про стан гравців, їхнє самопочуття, мікротравми. Перед самим матчем спілкувався з гравцями, які не попали до заявки на матч, з другим тренером команди, тому що головного краще не чіпати. Крім того, треба черпати досвід у колег, зокрема й іноземних. Глядач дуже чітко розуміє, читаєш ти з аркуша чи імпровізуєш. Тож усі заготовки мають бути в голові. Обізнаності у багатьох вистачає. Розуміння, проникнення всередину гри замало.
Одне з головних правил коментатора: не критикувати футболіста за якийсь промах, хибний фінт, адже ти не знаєш достеменно, чому він схибив саме в цей момент. А обставини можуть бути різними, тому потрібно об’єктивно підходити до гри кожного футболіста. І ще, коли коментуєш гру чемпіонату країни, не потрібно випинати свою прихильність до того чи іншого клубу. Також не варто під час гри коментаторам обговорювати трансферні ціни, комерційні питання.
— Як вам працювалось з Валерієм Лобановським?
— На початках дуже непросто. Якось союзна програма «Время» замовила огляд матчу за участю київського «Динамо» з обов’язковим експрес-інтерв’ю з Валерієм Васильовичем. Після матчу я підходжу до нього, а він мені відмовляє. Ну що ж, відправляю сюжет без інтерв’ю і його в програму не ставлять. Я пояснив, що Лобановський не став коментувати підсумок матчу. Мабуть, після цього були «нагорі» якісь телефонні розмови, тому що надалі головний тренер киян мені жодного разу не відмовив в післяматчевому коментарі.
На динамівську базу я часто-густо напередодні матчу приїжджав раненько. Лобановський виходив на пробіжку, я приєднувався, і так ми на ходу спілкувалися. Зате інформації про стан команди у мене було задосить. Десь років п’ять-шість я постійно був з командою і на виїзних матчах.
У Гімалаях зареєстровано вершину Героїв України
— Давно відома ваша прихильність до подорожей, альпінізму, сходжень на вершини Гімалаїв. Навесні 2015 року за вашої участі відбулась гімалайська експедиція, під час якої вам вдалось зареєструвати назву однієї з вершин — Герої України. Як це відбувалось?
— У квітні 15-го року ми відправились в сорокову експедицію з державним прапором, на якому були автографи представників тих частин, що боронили Україну на сході. Попередньо я списався зі своїми непальськими друзями і домовився, що вони для нас ексклюзивно пролобіюють в міністерстві туризму можливість дати назву безіменній вершині 5843 метри назву Героїв України.
Почали підійматися в 3 години ночі. Чоловіки відмовились, а компанію мені склали виключно жінки. Вранці, після важкого сходження, ми підкорили вершину і встановили український прапор з автографами захисників. Відео і фото надали лайзен-офіцеру, який документально оформив наше сходження, і 25 квітня ми отримали сертифікат про найменування вершини на честь Героїв України. Під час традиційного чаювання в Катманду з нашими непальськими друзями стався потужний землетрус. У той день було близько 40 поштовхів. На щастя, я встиг забрати з готелю документи і ми повернулися в Україну.
Росіяни, дізнавшись про те, що на честь українців названо вершину, офіційно звернулись з протестом до непальського міністерства туризму. На жаль, непальці прибрали назву з реєстру, але сертифікат про увічнення Героїв України зберігся і ми привезли його на Батьківщину.
Зародилась ідея зайнятися реабілітацією ветеранів війни через спорт та подорожі
— Валентине Васильовичу, ви активний учасник Помаранчевої революції, Революції Гідності. Яку роль ви собі відвели під час російсько-української війни?
— Починаючи з 2014 року, до широкомасштабного російського вторгнення, я часто-густо виїжджав на Донбас, де організовував матчі з місцевими аматорськими футбольними командами. Тоді ж визріла ідея зайнятись реабілітацію наших ветеранів війни, цивільних мешканців Донецької і Луганської областей, які постраждали від рашистських обстрілів. І робити це за допомогою фізичної підготовки, спортивних змагань та подорожей, зокрема, по Карпатах. Коли ветерани війни, зігравши футбольний матч, дякують мені та говорять, що вони отримали неймовірний заряд енергії, бадьорості й чудового настрою, то це й мене мотивує на активну роботу.
У 2019 році ми організували першу реабілітаційну експедицію в Гімалаї для дітей, які постраждали від війни на сході України. Ідея подорожі виникла під час мого спілкування з дітьми Талаківки, в чию школу влучив снаряд. Діти Донбасу, як ніхто інший, потребують реабілітації. Було відібрано з великої кількості охочих 5 підлітків, які пройшли певну підготовку й тренування для терапевтичної експедиції в Гімалаї. Очолила групу документалістка Аліса Коваленко, яка знімає війну на Донбасі. Аліса не лише керувала за моєї відсутності сходженням групи, а й з колегами зняли фільм про цю подорож.
У цілому вдале сходження на вершину підлітків підштовхнуло мене на створення проєкту «Гімалаї — подорож від війни». І ми плануємо, що наступною групою будуть уже учасники російсько-української війни. Мої друзі з Непалу зателефонували мені й запевнили, що допоможуть нам здійснити сходження ветеранів війни. А ми своєю чергою звернулись до низки благодійних фондів та бізнесових структур з пропозицією взяти участь в проєкті. Є впевненість, що вони долучаться до збору коштів на цю експедицію, що так необхідна нашим воїнам, які в надскладних умовах ведуть бойові дії, стримують підступного агресора і вивільняють від нього нашу рідну землю.
