Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Трохи більше ніж три тижні тому його рота разом із кількома іншими підрозділами бригади першою увійшла у Високопілля. Сьогодні лінія фронту просунулась ще на 2-3 кілометри і нульові позиції, на яких довелось закріпитись − це крайні південні околиці селища.
Рота старшого лейтенанта Анатолія на псевдо «Торба» тримає одну з найнебезпечніших ділянок. Бійці розмістились у кількох напівуцілілих будинках (точніше, підвалах. – Авт.), проте основний час їм доводиться перебувати на позиціях і «секретах», адже ворог не полишає намірів повернути собі Високопілля.
− Уже понад тиждень, як стало дещо простіше, − розповідає комроти. – росіяни перестали лізти різними групами і перейшли до позиційної оброни. Але збільшилась інтенсивність обстрілів. Чуєте, ось кожні 5-7 секунд щось прилітає по селищу, і в повітрі постійно висять їхні безпілотники. Вони там усе бачать, тому тут пересуватись нам доводиться якнайшвидше від одного до іншого укриття, і бажано під деревами, поки на них ще є листя.
Промовляючи цю фразу, офіцер ніби дещо акцентував інтонацією на прислівниках «там» і «тут», щоб зміст усієї фрази був сприйнятим і усвідомленим у повній мірі. Це свідчило про те, що в житті, віддаючи накази і розпорядження, він не любить повторювати їх двічі, і підлеглі вже до цього звикли.
Ротний Анатолій «Торба» − високий міцний чорнявий на вигляд сорокалітній чоловік. У його очах, немов застиг дещо втомлений оцінюючий скептицизм (пізніше з’ясується чому – Авт.). Затертий «піксель», обвітрене засмагле обличчя з дводенною неголеністю і чорна бавовняна шапочка красномовно свідчили про те, де цей військовий проводить свій час протягом крайніх семи місяців. Бронежилет, на якому висів подвійний боєкомплект у запасних «АК-шних» магазинах, підсумки із запалами і гранатами й рація, зовсім не обмежував рухів ротного і «сидів» на його тілі досить органічно, немов той носив його все життя.
«Такі хлопці дуже важко йдуть на відвертості» − була перша думка після знайомства з «Торбою», яке супроводжувалось швидким привітанням із міцним твердим рукостисканням. Але далі він доволі охоче розповідав про власний підрозділ, своїх підлеглих і ситуацію, яка наразі виникла на «його» ділянці лінії фронту.
− Воюємо ми, як і решта підрозділів нашого батальйону, ні краще ні гірше, − розповідає комроти. – Хлопці підібрались усі завзяті й мотивовані, адже більшість особового складу – із Дніпропетровщини і Херсонщини, тож виходить, що звільняємо їхні рідні місця. Завдання командування виконуємо без героїзмів і подвигів, зате чітко і вчасно. Мали кілька тижнів тому втрати, прилетіла ворожа 120-мм мінометна міна прямо по позиції, два бійці загинули, а ще днями російський дрон скинув міну – шістьох легко поранило, але вони продовжують далі перебувати на позиціях. Ми разом уже рівно сім місяців, тож усі тримаємось один за одного, і навіть з легким пораненням бійці не хочуть покидати підрозділ.
Я «отримав» цю роту в перші дні широкомасштабного російського вторгнення, − розповідає офіцер. – Мав звання лейтенанта запасу, але після призову присвоїли «старшого» і дали в підпорядкування до сотні підлеглих. Коли комплектували наше з’єднання, кадровики побачили мою особову справу, в якій було записано, що я колишній працівник органів МВС і маю звання «майора» (звідки і взявся професійний скептичний оцінюючий погляд. – Авт.). Так я став ротним, так ним і воюю.
Позивний «Торба» узяв собі тому, що мій дідусь мав ім’я Тоба, і на нього усі казали – Торба. Я із Харківщини, і в рідному селищі нас так і називають, я з дитинства звик, тому й тут залишив це псевдо, – розповідає офіцер. – Кілька років тому я звільнився з органів і пішов працювати у структуру «Укравтодору». Буквально «захворів» новою роботою, адже якісні дороги – в них сила України. Тепер дивлячись, скільки всього зруйновано і пошкоджено, сподіваюсь після перемоги відбудувати їх якнайбільше. А поки що нам треба вигнати загарбників із нашої землі.
Ми розмовляли на одній з позицій роти, де бійці «Торби» облаштували опорний пункт. Це простий підвал у будинку, дах якого майже повністю знесло від вибуху. У подібних апартаментах, де облаштували спальні місця з дощок і карематів, «квартирує» увесь підрозділ, але більшість воїнів постійно на бойових позиціях.
Майже всі будівлі у Високопіллі – це одноповерхові приватні будинки, які нараховують охайні рівненькі квартали, хоча в центрі селища є декілька дуже зруйнованих будівель навіть з кількома поверхами, це, зокрема місцева адміністрація і колишня районна лікарня. Сьогодні більшість з одноповерхових особнячків сильно пошкоджені, або навіть зруйновані. Обабіч вулиць і у дворах, тікаючи з селища, рашисти позалишали побиті й обмальовані «z-тками» легковики, які свого часу повідбирали в місцевих.
Під час розмови з ротним один із бійців крикнув, що над нами завис ворожий безпілотник. І дійсно, якщо добре прислухатись у проміжках між канонадою «приходів-виходів» працюючих неподалік мінометів, було чути характерне тихеньке «дзичання-деренчання», яке часто супроводжує БПЛА.
– До речі, нам би в роту такі дрони, − говорить «Торба», − щоб могли боєзаряд нести, ми б дуже ефективно відпрацювали по рашистському підрозділу, який закріпився напроти нас.
– Віддячили б за те, що по наших прилетіло, − підключається до розмови один із бійців, який назвався Сергієм із позивним «Друїд». – Я і ще декілька хлопців хочемо навчатись на операторів БПЛА, потрібна лише певна допомога у придбанні такого озброєння. Зрозуміло, що звичайні стрілецькі роти у Збройних Силах дронами не комплектуються, тож може допоможе хтось із волонтерів, ми б його гідно застосовували.
«В укриття!» − раптом дає команду «Торба». Напевно російська аеророзвідка виявила, що на нашій позиції є певне скупчення людей і техніки. Ворожі мінометники одразу ж «кидають» декілька «подарунків», які лягають за 30-40 метрів від позиції. Але, дякувати Богу, що цього разу «приходи» такі невлучні.
Фото і відео автора
