Вісім таких спільнот адміністрував мешканець Черкас, якого суд визнав винуватим у перешкоджанні законній діяльності Збройних Сил України в особливий період та призначив п’ять…
Ще у 2014 році полтавець Андрій приміряв військовий однострій. За сім років служби в десантно-штурмових військах пройшов фахову підготовку, здобув справжні професійні якості воїна-десантника. Пізніше через сімейні обставини змушений був повернутися до цивільного життя. Вже через рік, коли відбулося широкомасштабне вторгнення окупантів, Андрій знову підсилив свою колишню військову частину.
Разом зі своїм підрозділом український захисник утримував територію Лисичанського нафтопереробного заводу, яку противник постійно штурмував. Цей важливий об’єкт був відразу за містом та відкривав шлях для подальшого наступу на Бахмут.
— З побратимами зайняли позиції поруч із Лисичанським НПЗ. Противник був десь за кілометр від нас. Він намагався взяти під свій контроль увесь НПЗ, аби просунутися у напрямку Бахмута. Через це нас постійно штурмували та обстрілювали з артилерії, — розповідає Андрій. — Спочатку годину-півтори крила їхня арта, а потім на бронетехніці рашисти намагалися штурмувати. Підходили десь метрів на 700-800 і прощупували наші слабкі місця.
За словами десантника, на українських позиціях були всі досвідчені воїни, які стримували ворога. Також велику допомогу в обороні надавала українська артилерія та ударні БПЛА.
— Коли вже зовсім ставало гаряче, нам ефективно допомагали «Байрактари». Вони швидко з’являлися, відпрацьовували по цілях і так же швидко зникали. Оператори БПЛА своїм вогнем якісно справлялися з рашистами та їхніми танками. Після таких ударів рештки ворожих штурмових груп відразу відступали, — усміхається десантник.
Та, на жаль, під час чергового ворожого обстрілу з «Градів» Андрій та кілька його товаришів дістали поранення. Їх відразу евакуювали до медичного закладу, де надали необхідну допомогу.
— Пам’ятаю, що приблизно за п’ять метрів від нас розірвалася ракета. Нас уберегло, що ми були в окопі та в засобах індивідуального захисту. Тому майже всі відбулися контузіями, а декого врятував саме бронежилет, — пригадує військовий. — Ми змушені були переміститися на інші позиції позаду, а звідти нас доставили до медзакладу.
Деякий час Андрій лікувався у військо-медичному закладі, а нині проходить реабілітацію. Він з нетерпінням чекає повернення до своїх побратимів, які нищать ворога на передових рубежах.
— Дуже сподіваюся, що за станом здоров’я мені дозволять продовжити службу у своєму підрозділі, який за ці роки став мені рідним. Мрію повернутися на передову та продовжити звільняти українські землі від російської нечисті, — говорить десантник Андрій.
