Саме такою можливістю скористалася військовослужбовиця 152-ї окремої єгерської бригади з позивним «Ніка». Про свій військовий шлях та повернення до війська вона розповіла кореспонденту АрміяInform. Бажання…
У Книгу пам’яті окремого батальйону морської піхоти, або, як його ще називають, «Борсуків», на честь позивного першого комбата Вадима Сухаревського внесені прізвища всіх, хто віддав свої життя за Україну в боях із російськими загарбниками з початку створення підрозділу. Вони всі були справжніми героями й до кінця виконали свій військовий і громадянський обов’язок: захистили країну в найважчий для неї час. Одна з болючих втрат сталася 26 лютого 2017 року. Тоді біля селища Пікузи, що поблизу Маріуполя, під час бойового чергування загинув 20-річний старший матрос Роман Напрягло. Він був для батальйону своєрідним талісманом, тим, хто дійсно любив Україну й прийшов на війну, щоб наближати нашу Перемогу. Особистою трагедією це стало не тільки для родини воїна, а і його першого командира Вадима Сухаревського, який знав Романа ще з квітня 2014 року. Саме він дав добро на прийняття в підрозділ молодого хлопця влітку 2016 року.
Від бійця народного спротиву — до гранатометника морської піхоти
Роман Напрягло народився в місті Слов’янськ, що на Донеччині, в патріотичній українській родині. Батько Дмитро й мати Олена змалечку прищеплювали синові любов і повагу до своєї Батьківщини та її нащадків. Роман захоплювався українською історією й традиціями козацтва. Ще в школі брав участь у заходах військово-патріотичної організації «Джура». Але всі плани зруйнувала російська агресія.
Навесні 2014 року війна прийшла й у їхню домівку. Російські окупанти та їхні місцеві посіпаки захопили рідний Слов’янськ. У місті й на під’їзді до нього розташувалися бойовики російського найманця гіркіна. Вони не тільки встановили свої порядки, а й проголосили про створення нової окупаційної адміністрації. На початку квітня ЗС України почали бої за звільнення міста. Саме тоді 17-річний Роман та його батько Дмитро познайомилися з командиром розвідувальної роти 80-ї окремої аеромобільної бригади, тоді ще старшим лейтенантом Вадимом Сухаревським. Офіцер разом зі своїми підлеглими після жорсткого бою захопив один із блокпостів на околиці Слов’янська. Там вони організували оборону й вели спостереження за діями окупантів.
Роман із батьком вирішили допомогти нашим захисникам. Вони прийшли до блокпоста й запропонували свою допомогу. Розповіли десантникам, де розташовані вогневі позиції бойовиків, місця розташування особового складу, техніки, боєприпасів. Ця інформація виявилася дуже корисною. Військові вдало відпрацювали по визначених координатах. Після цього Роман і Дмитро стали для роти Сухаревського немов очима в тилу ворога. Вони розповідали про всі дії й наміри окупантів, тому десантники були завжди на крок попереду від противника.
Після звільнення Слов’янська підрозділ Вадима Сухаревського виконував завдання в Луганському аеропорту, де офіцер дістав поранення. Потім було тривале лікування, навчання й повернення у стрій, але вже в підрозділ морської піхоти. Роман Напрягло згодом пішов до лав ЗСУ. Закінчив Миколаївську «учебку» та став морським піхотинцем. Батько Дмитро залишився в місті, в роті охорони військкомату. Але зв’язок із командиром-розвідником вони не втрачали. Дзвонили один одному, підтримували, цікавилися планами.
«Заради пам’яті сина мушу залишатися в строю»
У 2016 році капітан Вадим Сухаревський очолив тоді ще перший лінійний окремий батальйон 36-ї ОБМП і дав відношення Роману на службу в його підрозділі. Влітку свіжоспечений матрос Роман Напрягло приїхав після навчання на свою першу ротацію під Маріуполь і був призначений на посаду гранатометника. І хоча «хрещеним батьком» у нього був сам комбат, попросився на одну з найнебезпечніших позицій поблизу окупованого Комінтернового (нині — Пікузи).
У той час біля Маріуполя ворог значно активізувався. Щодня були обстріли, зокрема з важкого озброєння, і спроби атакувальних дій загарбників на окремих ділянках оборони. Не була винятком і позиція, де перебував Роман. Там постійно спалахували перестрілки й мінометні обстріли. Попри свій невеликій бойовий досвід хлопець дуже швидко адаптувався до нових умов служби, набув практичних навичок і вмінь. Тому не випадково через деякий час йому було присвоєно звання старший матрос і призначено старшим позиції. Він завжди відповідально й серйозно ставився до питань організації служби, налагодження взаємодії з іншими підрозділами, взаєминами з побратимами. Товариші по зброї поважали його, командування довіряло найвідповідальніші завдання. Але понад усе його любили саме за людські якості: порядність, доброту й чуйність.
За нетривалий час, який Роман провів на фронті, він добре навчився користуватися всіма видами штатної зброї й ефективно застосовувати її проти ворога. Однак війна підступна й жорстока річ. Того трагічного дня все відбувалося ніби, як звичайно, але ворог вдався до зухвалої провокації. Під час обстрілу був поранений один з побратимів Романа. Його крик він відчув, як удар навідліг, і, не вагаючись, кинувся на допомогу. Та це була пастка ворожого снайпера. Адже другим пострілом той підло влучив уже в самого Романа. Друзі намагалися врятувати свого командира, але поранення виявилося несумісним із життям. Це сталося 26 лютого 2017 року, через два тижні після того, як Роману виповнилося 20 років.
Увечері комбат зателефонував батькові: «Вибачте, що не вберіг вашого сина…». Ці слова приголомшили Дмитра й важко передати словами, що відчувало в ту мить його батьківське серце, якими словами він заспокоював дружину, мати Романа, але все витримав і згодом добився того, щоб потрапити саме в цей батальйон і замінити загиблого сина.
10 квітня 2017 року Указом Президента України «За особисту мужність виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку» старший матрос Роман Напрягло був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
До речі, позицію де загинув Роман назвали на честь його позивного «Ріо», а в Слов’янську його ім’ям назвали школу. Поховали відважного воїна з військовим почестями у рідному місті.
З 2019 року морський піхотинець Дмитро Напрягло, батько мужнього захисника, перебуває в тому ж батальйоні, де героїчно воював його син у складі мінометної батареї на посаді радіотелефоніст. Разом зі своїми бойовими побратимами він проходить важкі випробування, які випали на їхню долю. Після початку широкомасштабного вторгнення Дмитро, як і його товариші, перебуває на найбільш запеклих ділянках фронту. Попри вже немолодий вік сумлінно виконує свої обов’язки.
— Заради пам’яті сина мушу залишатися в строю й докладати всіх зусиль, щоб наблизити нашу Перемогу! Для Романа це буде найкраща шана за все, що він зробив і про що мріяв, — каже Дмитро Напрягло.
