У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Термін sharpshooter, що з англійської перекладається, як «влучний стрілець» – не новий. Ще коли американці з північних штатів рубалися у протистоянні з представниками конфедерації штатів рабовласницького півдня, на боці північних формувалися цілі добровольчі полки, укомплектовані вояками, що мали видатні стрілецькі навички.
Декількома десятиліттями пізніше, українці Галичини, що тоді входила до складу імперії Габсбургів, відчуваючи неминучість війни, також готували юнацтво і до влучної стрільби, і до інших викликів фронтового будення. Хто і як це робив сто років тому. Як результат такої підготовки вплинув на хід національно-визвольних змагань – кореспонденту АрміяІnform розповів львівський дослідник історії українського фізичного виховання та спорту Андрій Сова.
«Наука стріляння»
Гадаєте, що початкова військова підготовка – це освітній винахід новітнього часу? А от і ні! Задовго до того, як у школах України почали викладати предмет «Захист України», наші державники ще сто років тому впроваджували системні навчальні дисципліни для молоді, що мали військово-прикладне значення. І вони ж виховали чимало влучних стрільців, що згодом стали легіонерами-січовиками.
Не дивно, що національний громадсько-політичний істеблішмент того часу активно просував ідеї фізичного виховання та об’єднання української молоді. Напередодні першої світової в Австро-Угорщині, куди тоді входила Галичина, було не спокійно. Тому ідея створення добровільного стрілецького руху швидко поширилася в місцевому українському середовищі. 16 грудня 1912 року у Львові зібрався міжпартійний комітет за участю багатьох відомих українських громадських діячів того часу, на якому було обговорено питання створення організації під назвою «Українське стрілецьке товариство», розробку її статуту, налагодження фахового військового вишколу української молоді тощо. Однак, через тактичні розбіжності створити єдиний керівний орган для розв’язання цих питань не вдалося. Як наслідок, стрілецький рух розвивався паралельно в «Українському січовому союзі» (під керівництвом Кирила Трильовського), «Соколі-Батьку» (Івана Боберського) та ще в деяких самостійних осередках, непідконтрольних ні «Українському січовому союзу», ні «Соколу-Батьку».
В Академічній гімназії у Львові, де викладав видатний педагог та теоретик української фізичної культури Іван Боберський (до слова, автор одного з найпопулярніших нині мотиваційних гасел «Не плачем- а мечем!» – прим. Авт), «наука стріляння» інтенсивно провадилася упродовж 1912–1914 років. Як правило, раз на тиждень гімназисти навчалися стрільби під керівництвом професійних військових і професора гімназії. У програму навчання входили теоретична і практична підготовка, зокрема ознайомлення зі зброєю, порохом і набоями, правилами поводження зі зброєю, стрільби (в гімназії або на малому стрільбищі полку піхоти). Зокрема, 21 березня 1914 року в таких стрільбах узяли участь 37 гімназистів Академічної гімназії. Збереглася фотографія з цих змагань, на якій як глядач та один з організаторів заходу зафіксований Іван Боберський особисто.
Власні «кріси» та перші «поцілки»
З розвитком стрілецького руху в сокільських організаціях й поширенням «вправ у стрілянню» постала проблема закупівлі зброї, або, як тоді казали, «крісів», та виготовлення одноманітних мішеней для стрілецьких вправ. У лютому 1913 року з ініціативи Івана Боберського та за його кошти було видано «влучу для стрільців», або «поцілку» (мішень), для стрільби з гвинтівок накладом близько тисячі примірників. На «поцілці», що мала розмір 28,5х22 см, після завершення стрільби записували дату і місце проведення змагань, результати стрільця і засвідчували їх підписами членів суддівської колегії. Іван Боберський також закупив для соколів за власні гроші дві бельгійські гвинтівки системи Комблена, щоб ті могли вправлятися у стрільбі. Планувалося також спорудити «стрільницю» (тир) для занять. Старшина «Сокола-Батька» закликала сокільські осередки провадити польові вправи та вправи зі стрільби, для цього були закуплені «фльоберти» з патронами калібру 6 мм (карабін Флобера), гвинтівки типу Манліхер М1895 і однозарядні австрійські гвинтівки системи Йозефа Верндля.
«Прадід» сучасного «підручника сержанта»
Погодьтесь, що умовно масова підготовка військовій науці не можлива без спеціалізованої літератури. Це зараз не бракує різних настанов, підручників сержанта, польових статутів та іншої допоміжної документації, що її розробляють військові науковці разом із практиками. А тоді…Одним словом, Боберський був ще й першопрохідцем спеціалізованої національної літератури з організації стрільб. Публікували цю інформацію на сторінках часопису «Вісти з Запорожа».
До прикладу та із збереженням архаїчного правопису наведемо декілька цитат:
«… Нехай куплять собі фльоберти калїбру 6 мілїметрів (15–50 к[орон]) і стріляють до влучі в комнатї. Сто патронів коштує 1 корона. Коли Т[оварист]во уладить малу стрільницю, добре обезпечену, то можна стріляти з такого фльоберту на свобіднім воздусї. Хто хоче на стрільницї товариства стріляти з більшої ручницї або карабіна, то мусить мати на стрілянє дозвіл староства і оружну карту (ваффенпас). Стрільницю треба уладити так як військову а дозвіл на ню дає староство. Коли дістануть товариства якесь число військових крісів і будуть могли вчити ся стріляня на військових стрільницях. Патрони платить ся».
І у 1913 році Іван Боберський написав ще й навчально-методичний посібник «Стрілянє до влучі», у якому подав коротку інформацію про зброю, методику стрільби, описав правила змагань зі стрільби, техніку безпеки тощо. Серед іншого там було зазначено: «В уставі філїй «Сокола-Батька» наведене є між руханковими вправами також стрілянє. Є се вправа, яка виробляє бистрість ока і підготованє до оборони».
Іван Боберський розробив та уніфікував термінологію зі стрільби. Завдяки йому у словнику української молоді з’явилися терміни «стрілянє до влучі», «поцілка», «влуча», «стрілець», «стрілиця», «стрільниця», «степінь», «постава» тощо. Наступного 1914 р. він планував видати ґрунтовнішу працю зі стрільби, однак його ініціативам завадила Перша світова війна.
Перші sharpshooter-и
Популяризації стрільби серед членів «Сокола», руханкових, спортових, парамілітарних товариств і широкої громадськості сприяли спортивні змагання зі «стріляння до влучі»: перше відбулося 10 лютого 1913 р., друге – 19 квітня 1913 р., третє – 8 листопада 1913 р., четверте – 7 березня 1914 р. (п’яте, заплановане на 29 червня 1914 р., не відбулося). Змагання проводилися в рухівні «Сокола-Батька». Незмінним організатором і головою суддівської колегії на них був Іван Боберський. Найкращими стрільцями «Сокола-Батька» на першому «стрілянні до влучі» були Володимир Неділка (перше місце), Юрій Вінцковський (друге), Семен Магаляс (третє).
Своєрідним підсумком діяльності стрілецьких куренів при «Соколі-Батьку» під керівництвом Івана Боберського став Шевченківський здвиг у Львові, на якому були представлені: від «Сокола» – 78 осіб в одностроях, від «Січі» – 146 осіб. «Українські січові стрільці» виконали вправи вільноруч, зі списами та крісами. Про поширення парамілітарних товариств січовий стрілець Андрій Баб’юк писав: «І по цілій Галичині почали наші люде засновувати товариства «Січові Стрільці» – в яких учили молодих хлопців військових вправ. До товариства вписувався кождий, хто хотів. Впротягу одного року таких товариств було вже 86 по цілій Галичині і то не тільки в містах, але й по селах. Молоді хлопці радо вписувалися до «Січових Стрільців» і кождий навіть гордився тим, що належить до них».
Фото автора та з архіву Андрія Сови
