У натовпі — студенти, айтівці, ветерани й військові у пікселі. За кілька метрів рекрутери пояснюють різницю між підрозділами та спеціальностями,…
10 вересня — День українського кіно. Останніми роками вітчизняний кінематограф продукує фільми, які не лише розвінчують радянські міфи, а й прищеплюють громадянам національно-патріотичні переконання.
«Українцям не до снаги знімати пристойні фільми…» — ці слова належать одному з талановитих російських кінорежисерів, який з початком неоголошеної росією так званої гібридної війни проти України палко підтримав господаря кремля. Характерно, що сказані вони були після того, як на кіноекрани вийшла низка художніх фільмів, які проливали світло на історичну правду, спростовуючи твердження кремлівських пропагандистів про «братську дружбу двох народів», пробуджували національну свідомість українців.
Наприклад, «Поводир», «Крути 1918», «Щоденник Симона Петлюри» — фільми, які розповідають про складну і трагічну історію України та багатьох її синів. «Крути 1918» засновано на реальних подіях — бою на залізничній станції Крути взимку 1918 року. На тлі доленосних подій у країні двоє братів. Андрій і Олекса Савицькі закохуються у прекрасну Софію. Більшовики підступають до Києва, місто наповнили «червоні» агенти. Уряд УНР кидає на боротьбу з ворогом усі боєздатні частини армії, включно з юнкерами і студентами. Чотири сотні юнаків, серед яких Андрій і Олекса, стають проти 4-тисячного добре озброєного війська. Цей фільм — спроба режисера, акторів відтворити національний епос, який так нам потрібен сьогодні — у часи російської військової агресії та залишків культурного пострадянського спадку.
«Таємний щоденник Симона Петлюри» розповідає про останні роки життя в паризькій еміграції головного отамана військ Української Народної Республіки і голови Директорії УНР.
— Цей фільм демонструє, як радянська влада створювала міф навколо постаті одного з головних борців за незалежність України початку ХХ сторіччя, — зазначає режисер Олесь Янчук. — Завдяки фільму ми можемо повертатися через спогади в ті часи, коли була Українська Народна Республіка, в ті досить драматичні визвольні змагання, які тривали тоді на території України. Глядачі побачили Симона Васильовича з різних сторін. По-перше, як головного отамана УНР, українського війська, як вояка, як державника, як українського патріота. А, по-друге, як чоловіка і батька, адже у фільмі є його дружина і донька.
Олесь Янчук є одним з небагатьох українських режисерів, який багато зробив для того, щоб українці були українцями не лише за паспортом, а й за духом, свідомістю, переконаннями. Зокрема, він ще на початку 2000-х зняв фільм «Нескорений», у якому відобразив діяльність УПА та її командира Романа Шухевича. Саме долю цього командира покладено в гостросюжетну й динамічну основу фільму: це вдала спроба художніми засобами донести до глядача правду про події воєнного та повоєнного часу в Західній Україні.
«Залізна сотня» теж його фільм, і знятий він за мотивами книги Юрія Борця «У вирі боротьби». Події у фільмі «Залізна сотня» відбуваються на теренах Закерзоння (територія, на якій споконвічно проживали мільйони українців) на тлі Другої світової війни та післявоєнного часу, зокрема, під час проведення операції «Вісла», коли десятки тисяч українців були вигнані зі своїх земель… У вирі цих трагічних подій і опинилася сотня бійців Української Повстанської Армії, здійснивши героїчний перехід на Захід.
Анонс художнього фільму «Заборонений» заінтригував суспільство ще до того, як з’явився у прокаті: головний герой Василь Стус — це реальна особистість. Як і інший герой, який був причетний до його долі, ставши згодом відомим політиком….
«Кого ще знімати, як не захисників України?..»
— Інколи доводиться чути, що окремі наші режисери спекулюють на темі цієї неоголошеної війни, — говорив мені нині покійний Віталій Малахов, народний артист України, який очолював «Театр на Подолі». — Але про яку спекуляцію можна говорити, коли наші солдати захищають рідну землю від усіляких покидьків, а не «визволяють» Брянщину чи Курщину, Кубань, яка, між іншим колись була українською!.. Не відкрию великої таємниці, коли скажу, що чимало пересічних росіян, які ніколи не виїжджали за межі своїх напівмертвих сіл підтримують свого вождя в його прагненні покінчити з «бандерівцями» і «хунтою» в Україні. Відомий кінопродюсер Володимир Яценко вважає, що це обумовлено не в останню чергу стараннями російського кінематографа.
— Художнє кіно — це могутня зброя, яка не вбиває фізично, але смертельно травмує людську свідомість, мораль, — вважає відомий історик Володимир Вятрович. — Не дарма вождь світового пролетаріату більш як століття тому казав, що найважливішим зі всіх мистецтв є кіно. Кремлівські наступники добре запам’ятали цю тезу і впродовж майже 70 років використовували кіно для насадження в суспільстві комуністичних ідеалів, маніпулюючи історичною правдою. З приходом до влади путіна російський кінематограф взявся надолужувати дещо втрачені за часів Єльцина позиції щодо «правильного виховання росіян». І кати та вбивці тисяч людей у багатьох художніх фільмах зображуються такими собі рятівниками «матушки-Росії». А українці постають як зрадники, прислужники нацистів. Згадайте хоча б такі фільми, як «Матч», «Брат»!
Не можу не згадати художній фільм «Черкаси», сюжетом для якого стали події із захопленням росіянами кількох український кораблів. Згідно з кінолегендою, звичайні хлопці з українського села Мишко та Лев опиняються на військовому кораблі ВМС України «Черкаси». Екіпаж тральщика проходить навчання, а в цей час Віктор Янукович втікає з України. Починається окупація Криму, і «Черкаси» повертаються на базу, але вже в захоплений порт. 14 кораблів українського флоту заблоковані в озері Донузлав. І «Черкаси» — єдиний корабель, що протягом трьох тижнів чинить опір та не спускає український прапор. Наприкінці березня його штурмом взяли два російські вертольоти Мі-35 та три швидкісні катери, і лише після того, як борт покинув останній український моряк, прапор України було знято. За словами режисера стрічки черкащанина Тимура Ященка, фільм розповідає історію звичайних людей, які у вирішальний час зрозуміли, у чому їхнє призначення і що таке Батьківщина.
Художній фільм «Кіборги» — це історія про справжніх героїв своєї країни. Вони тримають Донецький аеропорт імені Сергія Прокоф’єва тоді, коли ворожі сили перевершують їх чисельністю в рази. Більше того, вороги вже повідомили про захоплення стратегічного об’єкта. Українці чотири місяці вже утримують об’єкт, і поки в них вірять ті, хто чекає їх вдома, вони будуть стояти до кінця. Стратегічна група вперше прибуває на аеропорт і готова два тижні захищати свою країну саме тут. Це місце зведе разом музиканта, сина багатих людей, простих хлопців, які хочуть тільки одного, — щоб їхня країна була надійно захищена, щоб їхні мами, дружини, дівчата і сестри були в безпеці.
Фільм «Кіборги» справив глибоке враження на багатьох глядачів, викликавши чимало суперечок навколо реальних подій, що відбувалися в Донецькому аеропорту, і їх учасників.
— Можливо, під час зйомок режисер в окремих випадках і погрішив проти істини, але такі фільми сьогодні потрібні українцям, — говорить Віталій, один із кіборгів. — Оборона ДАПу тривала понад 200 діб, і його оборонців називали смертниками; відбуваючи туди, ніхто не був впевнений, що повернеться.
Замість післямови
Українське кіно не тільки займається підняттям патріотичного і національного духу, а ще й прагне бути дзеркалом сучасності. Показати нам щось про нас самих: інколи дуже прямо, а інколи з незвичайного ракурсу. І є відчуття, що зі збільшенням кількості фільмів — буде підвищуватися і якість. Упевнений: після нашої перемоги над російським фашизмом з’являться десятки, сотні кінострічок, головним героєм яких буде Український Воїн.
Кінорежисер Михайло Іллєнко:
— Усі мої картини, які я замислював, починаючи з 1967 року, у СРСР нікому не були потрібні. У Держкіно УРСР мені люб’язно відповідали на кшталт: «Спасибі. Фірма у ваших послугах не нуждается»…
Так, у 1973-му задумав зняти «Фучжоу». Це казка з українським героєм. Моя мрія здійснилася лише після набуття незалежності — картина вийшла в 1994 році. А тоді, на початку втілення задуму, сценарій фільму пройшов редколегію кіностудії Довженко, редколегію Держкіно УРСР. Проте «наверху» дали зрозуміти, що російських казкових кіногероїв повно, і український не потрібен.
За часів Радянського Союзу ми й мріяти не могли, що нам дадуть знімати таке кіно, як ми хочемо. Вивів просту формулу: без допомоги держави дуже важко знімати своє, українське кіно, але без кіно держава пропаде.
