Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Серед нагороджених військовослужбовців ЗС України до Дня Незалежності за визначні особисті заслуги у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України відзнакою Президента України «Хрест бойових заслуг» був відомий командир десантно- штурмової роти славетної 79-ї бригади ДШВ старший лейтенант Олександр Гапонов. Щоб поспілкуватися з мужнім офіцером, довелося чекати доволі тривалий час. Олександр, починаючи з березня, постійно разом зі своїми побратимами знаходиться на передовій на найбільш запеклих ділянках фронту. Але нарешті командир підрозділу знайшов час, щоб розповісти кореспонденту АрміяІnform про свій нелегкий бойовий шлях.
Від вчителя фізичної культури до командира десантного взводу
Народився Олександр Гапонов на Миколаївщині. Змалечку захоплювався спортом і після закінчення школи поступив у Миколаївський педагогічний інститут на факультет фізичної культури та захисту Вітчизни. Після закінчення вишу працював у одній зі шкіл Миколаєва викладачем фізичної культури та захисту Вітчизни. Дітлахи дуже полюбляли свого молодого наставника за вміння цікаво і насичено проводити заняття і приділяти увагу кожному вихованцю. Колеги поважали за відповідальність і чуйність. Але все неочікувано змінилося у 2014 році, коли росія тимчасово окупувала Крим і розпочала бойові дії на сході країни. Олександр, маючи за плечима лише військову кафедру інституту, не вагаючись пішов до війська. Причому наполіг, щоб його відправили в тоді ще аеромобільні війська. Прийняв посаду командира взводу і відбув у складі свого підрозділу на схід країни.
Першим містом, де зустрів ворога, стала славнозвісна висота «Граніт» в районі Савур-Могили на межі Донецької і Луганської областей. Вона знаходилася всього в одному кілометрі від російсько-українського кордону. Поруч були населені пункти Дякове і Діброво. Спочатку цю висоту захопили ординці, але згодом десантники відбили її і влаштували там свої позиції. Звідти можна було бачити значну частину території Донецької області й контролювати всі переміщення ворога. Наприклад, у липні 2014 року воїни спостерігали падіння збитого орками цивільного літака рейсу МН17, коли загинуло майже 300 пасажирів, серед яких 80 дітей.
Організацією оборони на висоті займався начальник штабу батальйону 79-ї бригади Герої України майор Сергій Кривоносов, який через декілька місяців загинув під час обстрілу з РСЗВ «Град» із території рф. До речі, як згадує Олександр, артилерійський вогонь з території країни-агресора вівся постійно. Крім того, звідти виїжджала броньована техніка: танки, БМП, БТР і також час від часу обстрілювала їхні позиції. Головним завданням підрозділу молодшого лейтенанта Гапонова було корегування вогню нашої артилерії по караванах техніки, яка заходили в Україну через російський кордон. Перекриваючи канал постачання озброєння, десантники руйнували плани окупантів. Тому бойовики намагалися всіма силами скинути їх з висоти, але наші хлопці трималися мужньо. Більше ніж три місяці – з травня по серпень 2014 року – Олександр разом зі своїми побратимами утримували висоту. Але після того, як ворог силами, що значно переважали, оточив позиції і стали неможливими підвіз бойового комплекту, продовольства, води, евакуація поранених, отримали команду на відхід. Виходили двома групами. Першу очолив командир розвідувального взводу, а другу – Олександр Гапонов. З боями, під постійними обстрілами, декілька днів степами та лісосмугами проривалися до своїх і нарешті зуміли вирватися з оточення. Цей перший іспит на командирську зрілість, фізичну та психологічну витривалість командир взводу Гапонов здав на «відмінно».
«Нехай гинуть вороги, а ми повинні жити та будувати свою країну для наших дітей!»
Після звільнення з війська у 2015 році повернувся до цивільного життя, став реалізовувати омріяні плани, зайнявся підприємницькою діяльністю.
Початок широкомасштабного вторгнення в Україну Олександр, як-то кажуть, відчув і побачив особисто, коли перши вибухи російських ракет розірвали нічну тишу його рідного Миколаєва. Подзвонив до своїх друзів, які продовжували службу, і почув те, до чого був вже морально готовий – «Почалося!»
Зранку відправився в частину, взяв відношення і вже наступного дня отримав призначення і відбув у район Сєвєродонецька, де вже точилися запекли бої. На передовій обійняв посаду командира розвідувального взводу і невідкладно почав готувати людей до виконання бойових завдань і доукомплектовувати свій підрозділ. Наполіг на тому, щоб йому дали додатково саперів, досвід підказував, що ці фахівці завжди будуть у пригоді. Також розподілив людей на дві групи, щоб підняти рівень мобільності й ефективність управління підрозділом. На початку березня отримав перше завдання – вийти на визначену точку, яка знаходилася в лісі, і завадити просуванню ворожих ДРГ.
– Заходили вночі. Орієнтувалися по компасу та зіркам, – згадує Олександр. – Температура -15 градусів, сніг і темрява. Зробили укриття і стали спостерігати. Усю ніч чергували, по черзі відпочивали, обстановка була дуже напруженою. Але нам дуже пощастило, під ранок ми першими побачили ворога. На відстані 300 метрів виявили спостережник противника. Вони вже добре облаштувалися в чагарнику: бліндаж, траншеї, схованки. Навіть перекладину для фізичних вправ зробили. Саме коли ординці вирішили трошки позайматися, ми їх прийняли. Відкрили вогонь на ураження, більшість поклали, а ще одного взяли в полон. Він навіть сам здався. Подумав, що ми свої і підійшов до нас із запитанням: «Ви звідки хлопці прийшли?» Звісно, ми йому все швиденько пояснили. З цього завдання повернулися без втрат, захопили багато зброї, боєприпасів. У нагороду за цей вдалий вихід їхньому підрозділу виділили штатного кухаря.
Наступне завдання теж було схожим: висунутися у визначений район і спостерігати за противником, завадити діям ворожих ДРГ. Але коли група Гапонова у складі восьми розвідників вже знаходилися в місці призначення, по рації довели, що в їхньому напрямку рухається велика група окупантів до 60 осіб. З таким співвідношенням сил розумно було відступити. Ніхто б за це не звинуватив Олександра. Однак мужній офіцер, розраховуючи на ефект раптовості, вирішив прийняти бій і влаштувати московітам справжню кроваву лазню. Десантники зробили засідку в зручному місті. Зайняли кругову оборону, визначили сектори ведення вогню, шляхи відходу і почали готуватись до бою. Командир вирішив максимально затягнути ворога в пастку і тільки після цього відкрити вогонь. Тому розвідники без жодних перешкод дали можливість десятьом оркам пройти крізь їхню позицію і тільки після цього практично в упор розстріляли загарбників. Це було настільки неочікувано для інших, що вони навіть не роблячи спроб відкрити вогонь у відповідь, почали в паніці розбігатися по кущах, кидаючи зброю і спорядження. Коли ворог трошки оговтався, спробував корегувати вогонь мінометів по розвідниках, але з переляку вони викликали вогонь на себе і ще більше додали собі втрат. Деморалізовані, вони почали хаотично відходити. Тоді серед трофеїв взводу Гапонова були не тільки стрілецька зброя, а ще великокаліберні кулемети, гранатомети і навіть неушкоджений ПТРК.
Після цього Олександра призначили спочатку заступником командира роти, а потім командиром роти. Його підрозділ знаходився в резерві командира батальйону і, як-то кажуть, виконував спеціальні завдання, більшість з яких стосувалася відновлення або поліпшення тактичного положення батальйону. Простими словами – підрозділ був «рятувальною» чи «пожежною» командою. І коли на якійсь ділянці оборони ставало дуже гаряче, їх відправляли на посилення. Саме так було, коли ворог опинився на фланзі іншого підрозділу, але завдяки рішучим діям старшого лейтенанта Гапонова невдовзі лінія оборони була відновлена, а ворога відкинуто на попередні позиції.
Ще більш драматичним став бій за висоту навколо населеного пункту Білогорівка. Олександр, орієнтуючись на отримані розвіддані, чотирма групами з різних напрямків повів роту в атаку, але наразився на більш міцну і заглиблену оборону окупантів, ніж про це ішлося в донесені. Зав’язався дуже запеклий бій, в якому особовий склад роти разом зі своїм командиром проявили свої найкращі навички і вміння, справжню мужність і відвагу. Ворогу було завдано суттєвих втрат. Як згадує Олександр, він пишається кожним своїм побратимом, який брав участь у тому бою.
– Для мене як командира завжди на першому місті залишається життя солдата, – каже офіцер. – Тому мені важливо, щоб він не тільки виконав бойове завдання, але і повернувся додому живим і неушкодженим. Нехай гинуть вороги, а ми повинні жити та будувати свою країну для наших дітей!
Фото з особистого архіву Олександра Гапонова
