У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
АрміяInform постійно шукає цікавих співрозмовників, аби всеосяжно розповісти нашим читачам про те, як у боротьбі з окупантом формується нація. І один із тих, хто радо погодився розповісти про свій фронт — заслужений артист України, актор Національного драматичного театру імені Марії Заньковецької, військовослужбовець ЗСУ Андрій Сніцарчук, який змінив сценічні костюми на військовий однострій, а бутафорські шпаги на сучасну зброю.
У його творчому амплуа чимало різних ролей. Від козака до драматичного героя. Ба навіть, Ісуса, сина Божого. Випускник філфаку львівського університету імені Івана Франка, він зробив яскраву сценічну кар’єру. До того ж не лише на театральних підмостках. Він ще й музикант, бо разом із товаришами є засновником і музичним керівником кавер-гурту The Rohies.
— Андрію, у війську кожен неофіт «перероджується». Яку військову спеціальність обрав ти чи, можливо, вона обрала тебе?!
— О, це дійсно класне порівняння, про переродження. Річ у тому, що на війні я з артиста перетворився на… автомобіліста. Я проходжу військову службу в автомобільному підрозділі. Ми, так би мовити, «таксуємо» по всій лінії фронту в межах відповідальності: перевозимо корисні й необхідні вантажі. Будівельний ліс для облаштування бліндажів та укриттів, дрова, їжу. Доставляємо з пункту «А» до пункту «Б» особовий склад та боєприпаси. Одним словом, займаюся транспортними послугами на фронті (усміхається. — Авт.).
— Фактично ти в армійських лавах з першого дня широкомасштабного російського вторгнення?
— Офіційно мене мобілізували 18 березня. І нині я — воїн окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ, що формувалась на Львівщині. Відверто говорячи, для мене немає чіткого поділу до 24 лютого чи після. Я їздив із гуртом The Rohies на концерти для воїнів АТО, потім — ООС. Зокрема в січні я був з волонтерським вертепом у районі проведення ООС. Ця війна для мене завжди існувала як відверта форма російської агресії. А вже 24 лютого, коли росіяни почали бомбити Україну, то для мене це, навпаки, стало таким маркером — настав час робити те, чого я ще не зробив. Я з першого дня їздив там, де було гаряче, зокрема займався евакуацією, й гуманітарку возив у Київ, з допомогою польських друзів одягав своїх друзів, які вже служили. Одним словом, волонтерив. Я одразу хотів іти до війська, але там були величезні черги, й практично неможливо було потрапити на прийом до фахівців ТЦК та СП. Але в березні вони самі мені передзвонили. І так я і став військовим.
— Як служити в підрозділі із «зіркою» театру? Чи відбивається це на атмосфері в бойовому колективі? І загалом, як підібрався колектив, де випало служити тобі?
— А це вже, як подивитися. У нас таки досить творчий у цьому плані підрозділ. У нашій роті зараз служить четверо професійних акторів, з яких троє саме з театру імені Марії Заньковецької: Назар Павлик, Андрій Петрук і я. І ще є Девізоров Максим — зірка серіалів, дуже відомий артист.
Також мені не дає забувати те, що я актор, мій позивний, який побратими придумали дуже швидко та просто — «Заслужений» (Андрій — заслужений артист України. — Авт.). Я на початках дуже сильно протестував, хотів бути «Вільнюсом», як місто, яке мені дуже близьке до душі. Але, a la guerre com ala guerre — не ти обираєш позивний, а він тебе.
— Думаю, що в тебе був би великий вибір позивних, можна було вибирати серед твоїх ролей.
— Звісно, якщо відштовхуватись від впливу зіграних ролей на вибір позивного… Ну, як ти собі уявляєш позивний «Ісус»? Але взагалі, зараз тут такий час та обставини, коли не дуже задумуєшся над цим. Тобі кажуть: «Заслужений», йди зроби те чи інше. І ти не сперечаєшся, а просто йдеш і робиш. Немає часу на театральні рефлексії.
— Стандартне запитання для всіх, хто вперше вирушив на фронт: який набір емоцій та переживань ти подолав на початках?
— А то, мабуть, ти про страх? Знаєш, спочатку був якийсь страх, але він зник ще дорогою сюди. У Львові був страх перед невідомістю. А потім чи то звик до цього, чи він, страх, почав існувати паралельно своїм життям. Коли щось прилітає великокаліберне та голосне — дійсно страшно. Але ти передусім чітко розумієш, що потрібно робити в цих обставинах, а страх уже потім приходить.
Ми зараз часто їздимо по селах на лінії зіткнення. В них позалишалось по 15–20 людей, ми їм возимо продукти та засоби першої потреби. Бачимо ті наслідки обстрілів, які практично перед нашим приїздом відбувались, і вже коли повертаємось, то задумуємось, де ми були. Часом виходить, що за якихось абстрактних 300 метрів від москалів. Але це не той страх. Адже ми, «таксисти», не на самій лінії фронту стоїмо, й коли подумаєш, що хлопці там весь час під обстрілами, то й твій страх минає.
Коли я згадую свої перші виходи на сцену, коли ти стоїш перед кулісою й тебе охопив «жахливий жах», десь там у животі, то тут усе зовсім не так. Тут не так страшно, тут з’являється чіткий світлий розум, який каже тобі, що робити. Тут немає репетицій, тут постійно імпровізуєш над тим, як виконати чітко поставлене бойове завдання. Це два різні світи, й акторський досвід тут абсолютно не допомагає. Хіба розвеселити компанію, підняти настрій побратимам вдається.
— О, про це мало бути наступне запитання. І як то воно, солдатський гумор?!
— На війні гумор, напевно, чи не на першому місці. На війні всі хочуть та намагаються жартувати. Адже загалом атмосфера дуже гнітюча, і якщо в ній постійно перебувати, то можна й «куку на муню» схопити. А якщо десь знайти якийсь жарт, то людям і легше стає, і спілкування якесь налагоджується. А я люблю і з себе посміятись, деколи до жорстокого. Колись командир напівжартома сказав: «Так, обід зробить «Заслужений», не довго думаючи, відрізав: «Я то зроблю. Хто ж то з’їсть?» (до слова, часом таки готую).
У мене в підрозділі взагалі дуже багато тем для розмов виникає, є дуже багато цікавих людей: і художники, й власники компаній, і таксисти, й автомеханіки. З ними й спілкуватися, й жартувати цікаво. Якщо далі буду займатись акторством, то це колосальний та прекрасний досвід, якого не зможеш дістати з книжок та оповідей про людей. Такі типажі різних людей ти ніде так не зможеш вивчити.
— Як гадаєш, війна тебе змінила? Ким ти бачиш себе після повернення з фронту?
— Після перемоги… Відверто, я не знаю, які в мене будуть думки після перемоги. 11 вересня я, можливо, отримаю з театру «лист щастя» (повідомлення про скорочення. — Авт.), не знаю, як це буде, й, найімовірніше, з 11 жовтня я вже офіційно не буду працювати в театрі. Тому я спокійно тримаю цю думку.
Зараз я хочу повернутися додому з перемогою. До мами треба заїхати, до друзів, сина побавити досхочу.
