Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
— У мене були довжелезні нігті, накладні вії, яскраві губи, стильна зачіска, одягнута — у шкіряні штани, — розповідає військовослужбовиця ТрО Валерія. — У такому вигляді в перший день повномасштабного вторгнення росіян я і прийшла призиватися на службу. Звісно, мене намагалися з таким зовнішнім виглядом відправити додому, але я була дуже вперта — і врешті-решт добилася свого.
Сьогодні від образу жінки-вамп не залишилося й сліду. Переді мною сидить дівчина, якій взагалі не виглядає на свій вік — 28 років. Жодного сліду косметики, волосся зібране в простий хвіст, нігті підстрижені під нуль — так простіше поводитися зі зброєю. Замість стильного одягу — однострій українського воїна та бронежилет, автомат у руках замість жіночої сумочки…
До війни Валерія працювала експертом-оцінювачем дорогоцінних металів, техніки та діамантів у мережі ломбардів у Києві. Розповідає, що про «велику війну» дізналася по дорозі на роботу.
— Я дуже рано виїжджала. Поки збираюся, телевізор не вмикаю, новини в соціальних мережах не дивлюся. Тому, коли 24 лютого сіла в маршрутку, здивувалася заторам, які були по вулицях столиці. Зателефонувала начальниці, сказала, що на роботу запізнююся, на що почула — яка робота, розпочалася війна! Тут я відкрила новини й жахнулася…
Дорогою додому дівчина зайшла до крамниці, зробила запас продуктів. Вдома набрала воду та випрала всю брудну білизну, адже вже незабаром місто могло опинитися без електропостачання — у 2014 році в її житті вже трапилася війна, тому Валерія не з чуток вона знала, якими можуть бути наслідки бойових дій.
Військовослужбовиця родом з Алчевська, що на Луганщині. До початку російської агресії на сході України містечко було промисловим центром регіону — саме там розташовувався один із найпотужніших в Україні металургійних заводів. Люди жили в достатку, Алчевськ процвітав.
— З початком війни на Донбасі в місті відразу розпочалися перебої з продуктами, зникла електрика. Мені на той момент було 20 — я просто боялася зайвий раз виходити з дому, адже на вулицях часто лунала стрілянина — нетверезі бойовики, які отримали зброю, часто з’ясовували між собою стосунки, ділячи пограбоване. Могли й зґвалтувати — вони ж думали, що тепер їм належить у місті все — навіть жінки… Був відсутній інтернет, звідки б можна було дізнатися про останні новини з вільної України. Зате на повну працювала російська пропаганда — з екранів телевізорів пропагандисти несли маячню про те, які блага принесе нам «русскій мір».
До 2017 року підприємство в Алчевську «трималося на плаву». Згодом усе прийшло в занепад, а росіяни його «розпилили» та вивезли за межі України. Місто спорожніло — жителі стали покидати його в пошуках кращого життя. У 2019 році поїхала звідти й Валерія.
— У соціальній мережі я познайомилася з хлопцем, потім приїхала до нього в Київ. Планували майбутнє життя, хотіли створити родину, але путін вирішив по-своєму, — ділиться дівчина.
24 лютого, прийшовши до районного ТЦК та СП, де набирали військовослужбовців до ТрО, Валерія аргументувала — я вже пережила одну війну, тепер хочу бути корисною Україні.
— На запитання чи можу я поводитися зі зброєю, відповіла «ні». Але додала, що легко навчаюся, — пригадує дівчина.
На початку військової кар’єри Валерія зіткнулася зі стереотипами, коли її як жінку намагалися залишити на паперовій роботі або відправити на кухню.
— Я тоді збрехала, що взагалі не вмію готувати. А моїм борщем краще годувати москалів — швидше здохнуть. Мабуть, цей аргумент подіяв, — усміхається військовослужбовиця.
Так Валерія почала опановувати військову науку. Сил їй надавала жага помсти — за рідний Алчевськ, за домівку, яка залишилася занедбаною на окупованій території (мати дівчини померла торік від ковіду. — Авт.), за те, що так і не змогла здобути вищу освіту…
— У моєму батальйоні проходили службу військовослужбовці, які мали бойовий досвід, здобутий у районі АТО та ООС, зокрема й мій хлопець. У вільний від служби час вони проводили для таких, як я вишколи. А я зі свого боку вбирала знання, як губка.
У квітні Валерія з побратимами прибула на Харківщину, а вже 1 червня опинилася безпосередньо на першій лінії фронту. На той момент дівчина обіймала посаду заступника командира взводу — командир оцінив її цілеспрямованість та організаційні якості.
Підрозділ Валерії отримав завдання утримати один із населених пунктів у Дергачівському районі Харківської області. Селище перебувало під невпинними ворожими артобстрілами, окупанти постійно намагалися прорвати оборону.
— У таких умовах складно й досвідченому воїну, що вже казати про новачків. Але на фронті швидко приходиш до тями — або ти вмикаєш мозок, аби ти загинеш. Швидко опанувала себе — у мене три спостережники, треба поставити туди людей — на кожний по відділенню. Немає електрики — потрібно налаштувати генератор, забезпечити безперебійний зв’язок, розв’язати питання з харчуванням особового складу. Дуже вдячна моїм побратимам, які всіляко мені допомагали порадами та діями. А я до них прислуховувалася, адже «нуль» — це місце, де згуртованість має велике значення.
Там же на своїй першій позиції Валерія пізнала й гіркоту втрати побратимів. Одного дня ворожий снаряд вбив кількох із них, зокрема і її командира взводу.
— На війні не можна давати слабину, адже тоді ти станеш наступним «двохсотим». Тому заборонила собі думати про загибель товаришів, просто завалила себе роботою — не було їжі, БК, потрібно було забезпечити особовий склад необхідним. Заплакала вже під час прощання з ними.
Нині Валерія проходить службу в підрозділі вогневої підтримки на посаді командира розрахунку СПГ. До цього дівчина працювала лише з АК-74, РПГ та АГС. В день запису інтерв’ю вона готувалася до бойового виходу — дуже кортіло випробувати нову для себе зброю в бойових умовах.
У новому підрозділі Валерія отримала від побратимів псевдо «Лагерта». Пояснили цей вибір тим, що через войовничий характер і силу духу дівчина в них асоціюється з героїнею відомого серіалу, скандинавською войовницею, яка нещадно вбивала ворогів та вперто йшла до мети.
Однак, хоч який би сильний характер мала українська «Лагерта», вона, як і всі українці, мріє про швидку перемогу над окупантами.
— Хочеться нарешті одягти сукню, проводити час із коханим, прогулятися вулицями мирних українських міст. Мрію про звільнення рідного Алчевська. Повірте, там ще залишилися ті, хто чекає на українське військо. Вони так втомилися жити з почуттям страху, що будь-якої миті за ними прийдуть або вб’ють когось із рідних…
