Для сімей це насамперед можливість поставити болючі запитання, отримати оновлену інформацію та бути почутими. Репортаж — про атмосферу зустрічі, ключові заяви…
«Коли країна-агресор відкрито вторглася на територію України, я разом з іншими членами нашого екіпажу був на кораблі. Тут ми й зустрінемо перемогу. Це лише питання часу».
Саме з таким настроєм несе службу офіцер одного з кораблів ВМС ЗС України старший лейтенант Єгор. Він родом із Луганська, який мусив покинути у 2014-му. Тоді хлопець твердо вирішив, що стане військовим і зробить усе від нього можливе, аби колись повернутися в рідне місто, де знову майорітиме український прапор.
— Я тоді навчався в Луганському обласному військовому ліцеї «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії». Тому після приїзду в Одесу мене зарахували на 2-й курс Військово-морського ліцею імені віцеадмірала Володимира Безкоровайного, який було передислоковано на материкову Україну із Севастополя. Після випуску з ліцею склав вступні іспити та був зарахований до Інституту ВМС НУ «ОМА», який успішно закінчив у 2020 році. З того часу почалась служба на одному з бойових кораблів вітчизняного флоту, — розповідає Єгор.
Упродовж двох років молодий офіцер щоденно набував необхідного досвіду. Постійно навчався, не соромився запитувати в більш досвідчених побратимів порад, брав участь у міжнародних навчаннях «Сі Бриз» та в різноманітних тренуваннях. І, як показав час, його зусилля не виявилися марними.
— 24 лютого 100% особового складу перебували на кораблі та були в бойовій готовності. Тому, коли пролунав сигнал тривоги, ми діяли за планом. У нас згуртований та навчений екіпаж, більшість мають досвід АТО/ООС, крім того, безпосередньо з нами перебувало вище керівництво, яке віддавало чіткі накази — все це дозволило в лічені хвилини підготуватися до виконання поставлених завдань. Найскладнішими видалися перші 3–4 дні: ми постійно виходили в море, майже не їли та не спали. Якось навіть після чергового виходу була інформація, що за нами «полює» ворожий винищувач. Але все обійшлося, і ми, маневруючи, повернулися до пункту базування. Особливо важко було нашому молодому поповненню. Вони служили менш ніж пів року, тож їм довелося в одну мить збагнути, що вже не юнаки, а воїни, які відповідають не лише за себе та побратимів, а за кожного українця, — пригадує офіцер.
З перших днів широкомасштабного вторгнення на кораблі визначений особовий склад несе постійне чергування. До нього залучаються лише ті, хто пройшов відповідну підготовку в навчальних центрах та має необхідний досвід. Такий суворий відбір виправданий, адже щойно звучить сигнал тривоги — у вахтового є лише 5–10 секунд, щоб привести в бойове положення ПЗРК й у разі потреби застосувати на знищення.
— Від того, хто на чергуванні, залежить багато. У нас на озброєнні ПЗРК «Ігла-1». Як на мене, це чудова і ефективна зброя. Щоб навчитися нею користуватися, не потрібно багато часу, а далі — справа практики. Звісно, корабельно-катерний склад ВМС ЗС України озброєний новими зразками переносних зенітно-ракетних комплексів, які ми отримали від іноземних партнерів. Вони активно застосовуються та показують гарні результати роботи. У нас поки що їх нема, але це не заважає екіпажу вражати ворожі ракети. Ми вже «приземлили» 2 крилаті ракети типу «Калібр» за допомогою старої доброї «Ігли» та 2 БПЛА із застосуванням корабельної артилерії, — з гордістю каже Єгор.
Військовий моряк запевняє, що жодного разу не пожалкував про свій життєвий вибір. Навіть в умовах війни служба на кораблі залишається для нього чимось неймовірним. Адже він по-справжньому любить свою справу й, попри всі труднощі, його серце й досі швидше б’ється, коли над морською гладдю сходить сонце.
— Як каже наш командувач, у корабля є душа — і це його екіпаж. У нас він неймовірний. Кожен — професіонал своєї справи, нам іноді навіть не потрібно перемовлятися між собою, достатньо лише погляду чи жесту. І це круто — бути частиною такого чітко налагодженого механізму, — говорить офіцер.
До слова, екіпаж Єгора має свій талісман. Це вірна чотирилапа подруга Альфа, яка вже три роки несе службу разом з моряками. Собаку військові просто обожнюють, облаштували для неї власне місце, завжди пригощають ласощами та ставляться до тварини, як до ще одного члена екіпажу. Вона ж залюбки заступає з ними на вахту, а у вільний час стає емоційною розрядкою.
