У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Сутність так званої денацифікації України — позбавлення українців власної мови та історії. Про те, якою має бути історія малоросів, свідчать методичні поради загарбників щодо проведення 1 вересня уроку «Моя история» у школах на тимчасово окупованих територіях України.
Цей антинауковий і маніпулятивний документ зі спотвореною версією історії України поширило так зване міністерство освіти і науки самопроголошеного терористичного псевдодержавного утворення «лнр». Днями інформацію про цю рашистську методичку оприлюднило Головне управління розвідки Міністерства оборони України, навівши з відповідною критикою основні її тези.
Невдовзі повний текст документа опублікувала міжнародна розвідувальна спільнота InformNapalm. Детальний аналіз методички спеціально для сайту міжнародної розвідувальної спільноти InformNapalm здійснив експерт Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Максим Майоров, навівши обґрунтовану наукову критику основних тез документа, та з’ясувавши його мету й завдання.
читайте також:
— Що це за документ під назвою «Моя история»?
— Це так званий структурний план вступного уроку, який має відбутися першого вересня у школах на тимчасово окупованих українських територіях. 19 серпня його розіслало директорам так зване міністерство освіти і науки лнр, однак розроблений він російським міністерством мінпросвіти і призначений не лише для Луганської області, а для всіх шкіл частково окупованих областей України.
— Яка мета такого вступного уроку?
— Якщо максимально стисло — це нав’язування українським школярам іншої ідентичності, зручної та вигідної для російських окупантів. Стратегічна мета загарбників — повна ліквідація української ідентичності, перетворення українців на малоросів. Це те, що у них називається «денацифікацією» — знищення українського світогляду, деукраїнізація, етнічна русифікація та прищеплення українофобії всім громадянам, підконтрольним органам російської окупаційної влади. Найбільш уразливою для пропаганди категорією є, звичайно, діти. Саме вони найлегше піддаються індоктринації. Власне, нічого нового — так діяли й діють усі тоталітарні режими.
— Якими методами діють окупанти для досягнення цієї мети?
— Знову ж таки, діють вони цілком традиційно — нав’язують імперську версію історії України, усіляко вихваляють росію, яка взагалі є у їхньому викладі непогрішимим ідеалом добра, і критикують «підступний» і «підлий» Захід, який буцімто завжди тільки і мріяв про те, як знищити матінку-росію. При цьому сама росія, головною метою історичного буття якої була постійна експансія і розширення кордонів, немов би ніколи не знищувала й не асимілювала завойовані нею народи.
— Яким є місце українців та України в уявленні укладачів документа?
— Ті, хто розробляв план уроку «Моя история», повністю відмовляють українцям у національній самобутності. У тексті українців постійно називають малоросами і оголошують частиною так званого триєдиного народу — великоросів (росіян), білорусів та малоросів (під ними маються на увазі українці). Це суто шовіністичні уявлення, поновлюючи які російська федерація відкочується до рівня ХІХ ст., із сумнозвісним запереченням існування українського народу аж до заборон української мови на кшталт валуєвського циркуляра чи емського указу.
До речі, саме ставлення до української мови є яскравим маркером ідеологічної спрямованості документа. У тексті українська мова згадується у лапках — «мова». Це означає, що вчитель, читаючи урок російською, має згадувати українську мову зі зневагою, з іронією чи сарказмом. Це схоже на те, як російські пропагандисти називають Україну «Нєзалєжная», інтонацією підкреслюючи своє презирство до нашої держави.
Якщо підсумувати, росіяни вважають що українці — це зіпсовані Заходом і націоналізмом малороси, тоді як насправді це малороси — українці, оброблені рашистською пропагандою. Малороси — це люди з гострим комплексом національної меншовартості. Вони мають бути переконані, що все українське — третьосортне, натомість усе російське — неперевершене.
— На яких ключових моментах історії зосереджено увагу в документі?
— Великою мірою методичка дуже нагадує в основних моментах історичні опуси владіміра путіна, який кілька разів у промовах і текстах пробував виступати як історичний експерт. Виходило це в нього абсолютно непрофесійно, чи навіть краще сказати — безграмотно. Можна було б над цим навіть посміятися, якби кремлівський диктатор не взявся «переписувати» історію під власні уявлення ракетами й танками.
Наприклад, традиційний міф, який повторює методичка, — уявлення про Київську Русь як про «спільну колиску трьох братніх народів». При цьому автори намагаються старанно вживати визначення Давня Русь («Древняя Русь») і наголошують, що центр державності в Києві виник пізніше за північний центр у Північній Ладозі.
Другий важливий для росіян міф — «возз’єднання» України з росією за часів Богдана Хмельницького. При цьому, нагадаю, навіть назву Україна вони намагаються вживати якомога рідше, тому пишуть про події Козацької революції та Визвольної війни так: «У 1648 р. знайшлася людина, яка змогла привести повсталу Малоросію до успіху». Під успіхом вони мають на увазі, звичайно, не заснування козацької держави, а саме «об’єднання з росією», до якого Богдан Хмельницький нібито прагнув від самого початку. Далі ж саме єдність з московією подається як головна непорушна цінність, а всі спроби наступників Хмельницького відстояти козацькі права та вольності трактуються як зрадницькі. Тут, звичайно, ключовою для пропагандистів стає постать Івана Мазепи, якого традиційно для імперської історіографії подають як підступного зрадника.
— І, звичайно ж, головними ворогами не лише росії, а й українців є «націоналісти-бандерівці» та «ОУН-УПА»?
— Саме так, звірства націоналістів — це важливий сюжет документа, один із провідних. Але є цікавий нюанс — ворогом для укладачів методички є не лише Степан Бандера, а й владімір лєнін. У 1920-ті роки, стверджують пропагандисти, виникла така собі «Україна імені владіміра ілліча лєніна», яка підступно займалася «внутрішньою українізацією», тоді як Бандера займався, за їхніми словами, «українізацією зовнішньою». Згадка про «Україну лєніна» — це пряма відсилка до висловлювань путіна про лєніна як буцімто творця України.
Далі ж ще цікавіше — виявляється, повоєнну радянську Україну нишком захопили бандерівці, які осіли в Канаді. Звідти вони розгорнули свою русофобію. Тобто, слід думати, партійні функціонери на кшталт Шелеста, Щербицького чи Кравчука стають в уявленні укладачів мало не сповідниками інтегрального націоналізму й прибічниками Бандери.
— Чи є в методичці пояснення й виправдання російської військової агресії проти українського народу й держави Україна, яку рашистська пропаганда називає «спеціальною воєнною операцією»?
— Звичайно є, і робиться це не лише прямим текстом наприкінці документа, а й за допомогою таких собі не надто зграбних історичних «аналогій». Наприклад, історія розчленування Речі Посполитої немов би прямо списана з сучасних заяв путіна і лаврова про Україну:
«У другій половині XVIII ст. зусилля росії з повернення російських земель увінчалися остаточним успіхом. Послаблена внутрішніми розбратами Річ Посполита остаточно втратила свою державність і була розділена сусідами».
Як бачите, спочатку суверенна держава, за твердженням укладачів, «втратила державність», а вже потім «була розділена сусідами». Такими само мали би бути виправдання путіна у разі успіху його агресії проти України у лютому 2022 року. І, до речі, так само пояснював сталін спільне з гітлером розчленування Польщі у вересні 1939 року. Нічого нового — путін збирався діяти щодо України за методичками своїх попередників, а пропагандисти від освіти мали відповідним чином пояснити все на історичних прикладах.
