Про це свідчать численні відео, якими у соцмережах діляться самі росіяни. Сухопутний «коридор смерті» У результаті систематичних ударів українських безпілотників…
Хлопці з ремонтного підрозділу окремої піхотної бригади з ранку до ночі мають роботу. Чи то у стаціонарному ангарі, чи то в пересувній ремонтній бригаді, їхня мета одна – забезпечити справність техніки бригади. У підрозділі люди різного віку, професії, але для кожного з них Україна, її Державний прапор і незалежність є сакральними поняттями.
Юрій наймолодший у своєму підрозділі, йому лише 20 років. Хлопець родом з Івано-Франківської області. За місяць до повномасштабного вторгнення Юрій повернувся додому зі строкової служби, яку проходив у роті бойового забезпечення в Калинівці. Зазвичай, коли чоловіки повертаються додому, хочеться відпочити, погуляти, розважитися. Але Юрій не зміг стояти осторонь і 24 лютого пішов до територіального центру комплектування, щоб знову піти на службу і захищати свою країну.
− Наш підрозділ займається відновленням техніки, щоб вона працювала на всі 100% та нищила окупантів. Роботи є багато, кожного дня привозять різну техніку. Я працюю за своєю спеціальністю, верстатник широкого профілю, токар. Я виготовляю різні деталі для будь-якої техніки. Командування задоволене моєю роботою, нарікань поки що не було, − розповідає хлопець.
Разом із Юрієм служить Петрович, найстарший у підрозділі − йому 58 років.
Чоловік 20 років прожив за кордоном у Іспанії, але не зміг сидіти на місці, коли в рідній країні біда. Ще в молодості Петрович проходив службу у спецназі, пізніше перебрався до Іспанії разом із дружиною. За його плечима досвід роботи в багатьох сферах: від електрогазозварника до айтішника.
На 8 день повномасштабного вторгнення чоловік уже був в Україні.
− Першою моєю зупинкою на Батьківщині був військкомат, − згадує Петрович. − Мене не відразу взяли на службу. Два місяці варив пластини для бронежилетів на одному з підприємств як волонтер і очікував коли мене призвуть. Неважливо, чи вистачить мене на декілька місяців чи на декілька днів – головне, що я зможу принести користь.
Незважаючи на вік, рідні з розумінням віднеслися до бажання чоловіка повернувся до рідної країни та захищати її від окупантів. Чоловік ніколи не намагається показати, що щось знає краще, ніж побратими, але все ж часто вони прислухаються до нього.
− Я тут до перемоги, поки мені Господь дає здоров’я та сили. Я коняка старий, але міцний, − з усмішкою каже Петрович. – Я знаю, що скоро наш Державний прапор буде майоріти над кожним клаптиком рідної землі.
