У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Своє перлинне весілля мешканці Одещини Дмитро та Світлана вирішили відсвяткувати в романтичному Львові. Ввечері 22 лютого вони прибули до міста, розташувалися в готелі. А вже наступного дня ходили вузькими вулицями та закапелками красивого й старовинного центру Західної України, милувалися його неповторним архітектурним ансамблем споруд і будівель та, власне, святкували 30-ту річницю спільного подружнього життя в одному із затишних ресторанчиків великого міста Лева.
На 24 лютого подружжя також запланувало тур Карпатами. Але відвідати цей мальовничий куточок нашої країни не судилося. Пізно ввечері ювіляри вирушили потягом до Одещини, а наступного дня Дмитро вже одягнув військовий однострій.
— У будь-якому разі в нас був квиток додому саме на вечір 24 лютого. Але ми дуже хотіли здійснити екскурсію в Карпати, і цю мрію російські загарбники нам не дали реалізувати. Та й як реалізувати, якщо вранці того дня окупанти завдали ракетних ударів по військових об’єктах на Львівщині. Ми намагалися здати квиток та вирушити додому раніше автобусом. Але був ажіотаж, автобусні рейси скасовували, тому з цього в нас нічого не вийшло. А вже в потязі мені зателефонував товариш і повідомив, що він завтра прямує до військкомату. Я ж йому відповів, що після приїзду вчиню так само, — розповів старший лейтенант Дмитро.
Близько 15-ї години 25 лютого він був уже у своєму місті, а за дві години після цього добровільно вирушив на службу. Чоловік сказав — чоловік зробив! Попри те, що до того часу Дмитро жодного дня не служив у війську.
Так, під час навчання в Одеському інституті низькотемпературної техніки та енергетики він закінчив військову кафедру та мав звання офіцера запасу — артилериста. Але, за словами самого Дмитра, сьогодні це вже мало про що свідчить.
— Я вступив до вишу за два роки до розпаду радянського союзу, а закінчував інститут під час становлення незалежної України. Про яку серйозну військову підготовку в цивільному виші можна було говорити в ті часи суцільного безладу та економічного занепаду? А враховуючи те, що відтоді вже минуло близько 30 років, навиків та знань мені, на початку широкомасштабної війни, м’яко кажучи, бракувало. Тож треба було досвіду набувати, — зазначив офіцер.
На початку служби чоловік обіймав звичайну солдатську посаду. Боронив Україну на Півдні. А за три тижні після початку широкомасштабного російського вторгнення його призначили командиром взводу.
Не думав, не гадав мобілізований офіцер, який майже 28 років разом із дружиною займався доставкою в різні населені пункти свіжих і смачних хлібобулочних виробів, що у XXI столітті через війну буде вимушений залишити свою улюблену працю, взяти до рук зброю та одягнути офіцерські погони.
Нещодавно Дмитра підвищили по службі — йому присвоїли чергове звання «старший лейтенант» та призначили на посаду командира роти охорони. Відповідальність за людей, за бойову підготовку та злагодженість підрозділу, безперечно, стала більшою. Але, з іншого боку, це є неабиякою довірою до професійних і людських якостей чоловіка, що за такий невеличкий термін пройшов шлях від звичайного воїна до ротного командира.
— Хвилююсь, а як може бути інакше? Я кар’єру у війську робити не збирався. І попри те, що закінчив військову кафедру, про призначення на командирську посаду не замислювався. Для мене найголовніше — якнайшвидше звільнити нашу землю від ворога. З такою думкою я і пішов добровольцем. Разом зі всіма ніс службу на блокпостах та ходив у нічні дозори. Багато чого навчився завдяки тому, що поруч зі мною були хлопці, які свого часу захищали Україну в районі проведення АТО/ООС. Вони радили, вчили, а я прислуховувався до них. Тому із посадою комвзводу впорався. Тепер сподіваюся, що і на посаді ротного командира не підведу, — наголосив старший лейтенант Дмитро.
Поки що він разом із підпорядкованим підрозділом перебуває на Одещині, здійснюючи організацію служби з охорони адмінбудівель та військових об’єктів, але завжди готовий вступити у двобій з російським агресором. Дмитро вважає, що війна з росією є закономірною. Адже, за його словами, так звана імперія нас без бою ніколи не відпустила б і не відпустить.
— путін неодноразово казав, що ми з росіянами є одним народом. Ні, це не так, українці є волелюбними, зі своєю великою історією, ментальністю та культурною спадщиною. І щоб надалі стрімко прямувати своїм незалежним шляхом, ми маємо обов’язково перемогти в цій війні. Іншого не дано! — вважає командир роти охорони.
