Саме офіцери планують операції, приймають рішення в критичних ситуаціях, відповідають за особовий склад і ведуть підрозділи до виконання бойових завдань. Саме таких офіцерів готує…
Хатинь, Лідіце, Орадур… Ці села, спалені в роки Другої світової війни карателями СС, досі уособлюють гітлерівський нацизм. Але минуть десятиліття, і українські Буча, Ірпінь, Бородянка теж нагадиватимуть нацизм − російський.
Люди, які «познайомилися» з московитами зблизька, досі не можуть оговтатися від пережитого. А згадуючи ті дні, починають плакати. Навіть у кремезних чоловіків, які багато чого бачили в цьому житті, на очах виступають сльози і вони тремтячими від хвилювання руками «тягають» з кишень цигарки. Іван, житель Бучі, один із них: чоловік пройшов Афганістан, побував у кількох «гарячих точках» колишнього союзу і смерть часто кружляла навколо нього. Затягнувшись у черговий раз димом, Іван розповідає:
− Про гілерівську окупацію знаю із книг і кінофільмів. Проте, згадуючи розповіді діда Миколи, який кілька років жив під фашистом, скажу так: кацапня своїм ставленням до людей майже не відрізнялася від гітлерівців. Зайнявши містечко, ці неандертальці «вигребли» насамперед у людей всі харчі, дивуючись, що «хохли так жирують, а ми змушені голодувати», цінні речі. Найбільшими трофеями вважалися айфони останніх моделей. Батько попросив їхнього сержанта залишити щось їстівне і нам, за що дістав кілька таких стусанів, що тиждень не міг пересуватися. Коли ж втікали, як зайці від мисливців, спалили нашу кухню, гараж і сарай. Хотіли спалити й хату та не встигли, бо наші солдати були вже за якихось 500-600 метрів. Але один негідник усе ж жбурнув під неї гранату.
Коли б ви приїхали в Бучу в день її визволення, то жахнулися б: вулиці були всіяні трупами. Людей вбивали «просто так», розважаючись. У багатьох будинках я на власні очі бачив небіжчиків зі зв’язаними руками і слідами жорстоких катувань. А скільки братських могил залишили після себе ці мерзотники…
Масове поховання людей неподалік села Мироцьке – одне з них. Там знайшли сім тіл. Медексперти кажуть, що московити перед смертю жорстоко, як у середньовіччі, катували своїх жертв. У багатьох із них були зв’язані руки та простріляні коліна. У Бородянці теж виявили кілька масових захоронень мирних жителів, убитих російськими військовими. І теж зі слідами знущань.
Такими похованнями усіяні чи не всі місцини, на які ступав брудний чобіт московського окупанта. А спогади, ще жахливіші, ніж бучанина Івана, можна почути в кожному населеному пункті, де побували кацапські виродки.
«Дітей гвалтували на очах матерів…»
Лідії – 38 років. Вона теж бучанка. Говорити про пережите навідріз відмовляється. Замість неї це робить її сусідка Анжела:
− У Ліди квартирували кілька росіян. Вдень вони «несли службу», а ввечері поверталися «додому». Ліда – за їхнім наказом − готувала їм вечерю, яку вони нахвалювали. Їхній старший казав, що в їхньому уральському селі «жодна жінка не приготує такого борщу, хоч до стінки постав». Якось їм захотілося, як висловився один покидьок, кохання. Тож спочатку зґвалтували Ліду. Цього їм виявилося замало і вони взялися за її 14-річну доньку. А «для приколу», як сказав один із них, вирішили зробити це на очах матері, прив’язавши її до бильця ліжка! Сьогодні і донька, і мати є пацієнтами і психологів, і психіатрів. Подібних випадків у нас було багато. І це при тому, що не всі звернулися за допомогою до фахівців, розповівши, що з ними сталося. Знаєте, я за свої 58 років курки не зарізала, а цим уральським покидькам поперізала б горло! Власноруч…
Не коментуватиму її слів. І не моралізуватиму з приводу почутого. А лише процитую мовою оригіналу спогади колишнього зв’язківця Леоніда Рябічева, який у роки Другої світової вів щоденник і, ставши письменником, на початку 90-х видав свої спогади, зокрема і про перебування в Німеччині:
«На ступеньках дома стоит майор А., а два сержанта вывернули руки, согнули в три погибели двух девочек, а напротив вся штабармейская обслуга − шофера, ординарцы, писари, посыльные…
− Николаев, Сидоров, Харитонов, Пименов, − командует майор, − взять девочек за руки и ноги, юбки, блузки долой! В две шеренги становись! Ремни расстегнуть, штаны и кальсоны спустить! Справа и слева, по одному, начинай…».
Сьогодні правоохоронці розслідують понад тисячі кримінальних проваджень щодо воєнних злочинів проти дітей та знищення освітньої інфраструктури, відкрито близько 500 кримінальних проваджень за фактами збройного нападу на установи та заклади для дітей і понад 550 − за воєнні злочини проти дітей. Про підозру в скоєнні злочинів проти дітей вже повідомлено понад 10 військовослужбовцям рф, зокрема щодо сексуального насильства над неповнолітніми.
Довідково: Станом на 15 серпня задокументовано 28 423 воєнні злочини та 13 245 злочинів проти національної безпеки України. Унаслідок збройної агресії за офіційними даними ювенальних прокурорів 1072 дитини постраждало в Україні. При цьому 361 дитина загинула та 711 дістали поранення.
«З нами поводилися гірше, ніж з худобою…»
Не так давно доля звела мене з Арсенієм А. – сержантом-контрактником, який побував у російському полоні й опинився на волі завдяки обміну. Розговорилися. І чоловік розповів коротко деякі подробиці свого перебування у рашистській неволі.
− Перше, що кацапи зробили, добряче побили мене, − розповідав Арсеній. – Потім вкинули до якогось підвального приміщення, нашвидкуруч переобладнаного під буцегарню. Спав на голій цементній підлозі, годували якоюсь баландою: у нашому селі собак годують краще. За найменший непослух били, зокрема й плітками з дроту, примовляючи, що це мені за те, що я «бандерівець-рецедивіст»!.. Іншим хлопцям перепадало ще більше.
Історія із загибеллю військовополонених, утримуваних на території селища Оленівка, шокувала всю світову спільноту. Рашисти відразу вирішили перекласти вину за їхню смерть на ЗС України, натякаючи, що ті чи навмисно, чи помилково завдали ракетного удару по колонії. Втім, обставини їхньої загибелі – це тема окремої розмови. Мова про ставлення до них. Українськими правоохоронцями встановлено, що допити полонених проводили слідчі «мдб − днр» спільно з представниками російської приватної військової компанії «Вагнера» та працівниками фсб рф. Під час допитів активно використовувалися фізичні тортури та побої. Такі заходи в першу чергу були спрямовані не на отримання певної конфіденційної інформації, а на знущання, фізичне приниження, психологічну деморалізацію з метою зламу морально-психологічного стану українських воїнів.
За повідомленнями ГУР, московити планували залучити українських полонених до зйомки у проросійських репортажах. Мета ефіру полягала у висвітленні визнання полоненими «скоєних ними злочинів, звірств проти місцевого населення, відречення воїнів від своїх поглядів, а також засудження дій керівництва України».
Замість післямови
1985-й рік. Мені – 20 років і я сиджу у львівському кінотеатрі. «Крутять» художній фільм «Йди і дивися», знятий за мотивами твору білоруського письменника Олеся Адамовича. Я не в силі дивитись на екран: від побаченого паморочиться голова, і стигне в жилах кров. Там, на екрані, нацисти знущаються з мирних людей, отримуючи від цього задоволення. Я, двадцятилітній пацан, ще не знаю, що через якихось 35 «з гаком» років подібні жахіття прийдуть і на мою рідну українську землю.
А на військових шевронах душогубів «красуватиметься» не свастика, а двоголовий орел. І це будуть не сини й онуки німецьких робітників і бюргерів, а правнуки тих, хто впродовж десятиліть гордо іменував себе солдатами-визолителями від нацистів. Я не здогадуюся, що моє покоління побачить звіриний оскал нацизму. Справжнього російського нацизму. І не з кіноекрана, а в реальному житті. А ще в моїй голові спливатимуть слова російського філософа Івана Ільїна:
«росія – паскудна, до нудоти паскудна країна в усій світовій історії. Методом селекції там вивели жахливих моральних виродків, у яких саме розуміння «добра» і «зла» вивернуто навиворіт. Усю свою історію ця нація барахтається в лайні, бажаючи втопити в ньому весь світ».
