Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Спілкування з тогорічним випускником Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного Ярославом відбувається під постійні звуки «прильотів». російські війська знаходяться дуже близько, до противника – метрів 100-200, не більше. Ворожа артилерія практично не затихає…
– Противник постійно намагається прорватися, та ми впевнено відбиваємо усі спроби, – розповідає Ярослав. – Можливо, їхня артилерія могла би працювати точніше, якби не особливості місцевості. Можу із точністю сказати, що ворожі втрати – в рази більші, ніж наші. Ми не просто обороняємось, а просуваємось вперед. Виходимо на ворожі позиції, атакуємо, за підтримки основних сил закріпляємося.
Ярослав тільки рік тому випустився із військової академії, та вже має певний досвід. Служив у розвідувальних підрозділах, потім артилерійських, згодом перевівся у піхоту…
– 24 лютого для мене почалося дуже весело, – пригадує Ярослав. – Я завжди любив поспати майже до ранкового шикування. Того дня, не знаю чому, я прокинувся десь о 4 ранку і вирішив піти помитися в гарячій воді. Тільки виходжу з душу і чую потужний вибух. Виходить командир підрозділу зі словами «по ходу почалося». Потім знову вибухи, тривога і ми всі вирушили на виконання завдань…
За місяці війни Ярослав разом із побратимами знищував і ворожі БМП, БТРи, бензовози, колони з БК разом із живою силою противника…
– На початку війни було трішки легше їх знищувати. Річ у тім, що вони погано орієнтувались на місцевості. У нас були новіші карти, ми знали місця для понтонних переправ. Ну і безпосередньо, коли наші люди працювали на прямому зіткненні, вони нам передавали координати і ми підтримували їх вогнем… Оскільки ворожа артилерія була більш далекобійною, нам доводилося викручуватися завдяки мобільності й швидкості. Я працював на гарматі Д-30. Ми гарно працювали, але я не приховував не від кого, що душа моя більше лежала до прямого контакту із противником. Невдовзі командири мене почули, ніхто не перешкоджав.
Ярослав ділиться, що тактика ворога залишається незмінною – засипати артилерією і йти в атаку величезними групами.
– Нещодавно довелось стикнутись із противником лоб у лоб. Вихід був спланований за декілька хвилин. Дістав усіх ворожий АГС, він засипав і засипав… Мій підлеглий запропонував сходити насипати йому у відповідь… Пішли в чотирьох. Ще не дійшли до потрібної точки, як наткнулись на ворога із Z-кою на патчі. А у мене червоно-чорний прапор з надписом «Батько наш Бандера, Україна – мати»… Нас почали обсідати по колу, контролювали, а ми двоє вийшли прямо в центр цього кола… Навіть поспілкувались трохи про хто, куди і звідки. Питаю: «Ви звідки?», а він: «Та ми мєсниє»… за мить почалась стрільба… Поки почали відходити, я випустив по них один магазин. Товариш, який стояв біля мене з ручним гранатометом, добряче їм насипав… Відходили з боєм… Після цього перелякані росіяни вивозили своїх поранених та загиблих, але ми не перешкоджали, хоч і була така можливість…
