І ці удари вже мають більший вплив на суспільні настрої всередині росії, аніж їхні шалені втрати на фронті. Китайські товари…
У складі ЗС України, які зараз героїчно стримують рашистську навалу на передовій, служить багато прекрасних українських жінок. З початком війни вони залишили свої мирні справи: домівки, дітей, родини, щоб разом із чоловіками звільняти Батьківщину від російських нелюдів. Їх можна зустріти в будь-якому підрозділі. Вони не тільки надають медичну допомогу пораненим, забезпечують зв’язок, а ще й влучно стріляють зі всіх видів зброї, майстерно водять бойові машини, командують великими підрозділами.
З однією з них – морпіхом одного з підрозділів окремого батальйону морської піхоти – Ларисою Малою мав честь познайомитися ще на початку російсько-української війни. Вона долучилася до лав ЗСУ в найбільш буремний для країни час й пішла захищати передовсім свою велику родину – дочок та внуків. Відлік її військової біографії почався у 2016 році, фактично від самого початку створення підрозділу.
Війна змінює світогляд і ставлення до життя
Лариса народилась і виросла в Запоріжжі. Талановита і багатогранна дівчина захоплювалася музикою, літературою, мандрами. Тому вже з юних літ почала поступово реалізовувати свої мрії у життя. Закінчила Запорізьке державне музичне училище ім. Майбороди за фахом «теорія музики й музикознавство», згодом – факультет журналістики Запорізького національного технічного університету. Після закінчення вишів – майже 20 років відпрацювала на Запорізькому обласному державному телебаченні, була автором і ведучою кількох інформаційно-аналітичних та художньо-публіцистичних проєктів. Паралельно, сім років поспіль пропрацювала регіональним кореспондентом Київського бюро «Радіо Свобода».
У 2014 році, коли почалася російсько-українська війна, стала волонтером. Разом із земляками допомагала військовим, їздила на передову. В поїздки на фронт завжди брала з собою маленьку камеру («хендікам»), щоб знімати сюжети про воїнів для своєї авторської програми «Полігон». Під час однієї з поїздок вона й познайомилася з легендарним комбатом «Борсуком» Вадимом Сухаревським, який, після важкого поранення в Луганському аеропорту та закінчення Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського, очолив нещодавно сформований батальйон. Саме цим батальйоном опікувалися від початку запорізькі волонтери. Можна сказати, що молодий комбат і дав путівку у військове життя майбутньому морському піхотинцю, став наче «хрещеним батьком» для Лариси. Вона вже доволі добре знала підрозділ, людей, традиції, тому психологічно було неважко адаптуватися в новому колективі.
Бойового досвіду набувала у боях і навчаннях
Перша ротація батальйону (2016-2017 рр.) відбувалась на Маріупольському напрямку. Пам’ятаю, як кожен виїзд на передову з цивільними журналістами починався у нас із зустрічі з комбатом у бліндажі, на позиції «Вілларіба», де розміщувався тоді командний пункт батальйону. Він слугував водночас і штабом, і вузлом зв’язку, і кухнею, й містом відпочинку. Першою – нас завжди зустрічала радіотелефоніст «матрос Джейн». Такий позивний дав Ларисі сам «Борсук» ще на полігоні, під час злагодження батальйону.
Завжди спокійна, врівноважена, в доброму гуморі, вона несла чергування на батальйонному зв’язку, паралельно виконувала чимало організаційних, господарських та адміністративних обов’язків. Пропонувала нам філіжанку кави, поки комбат вирішить, куди нас відправити цього разу. Була в курсі всіх подій в зоні відповідальності батальйону, тож перші новини ми отримували саме від неї. Батальйон тримав оборону на фронті від Широкиного до Павлополя. Підрозділи «борсуків» вели активні бойові дії навколо населених пунктів Водяне, Талаківка, Гнутове, Лебединське. Ворог невтомно обстрілював позицій морпіхів з важкого озброєння. Але найважчим для Лариси були не ворожі снаряди, не польовий побут, а втрата бойових побратимів. Вона, як турботлива сестра, знає ім’я кожного загиблого воїна, ніколи не забуває вшановувати їхню пам’ять.
Наступну ротацію «борсуки» також провели на Маріупольському напрямку, згодом обороняли Кримський напрямок, а у 2020 році батальйон знову потрапив на одну з найнебезпечніших ділянок оборони – «Світлодарку». Дев’ять місяців «матрос Джейн» перебувала з побратимами на передовій, на підступах до окупованої Горлівки.
Ще після першої ротації Лариса склала іспит на отримання берета морського піхотинця, брала участь у складі підрозділу в багатонаціональних навчаннях на Одещині, в Грузії та інших. За підсумками бойової підготовки у 2020 році батальйон дістав звання «Найкращий однотипний підрозділ ЗСУ», згодом став «Найкращим бойовим батальйоном ООС». Разом із підрозділом набиралася бойового досвіду та нових військових навичок і «матрос Джейн».
Улітку 2021 року «борсуки» знову відправились на чергову ротацію в район проведення ООС на Донеччину… але тоді Лариса навіть не здогадувалась, що ця ротація стане більш тривалою, ніж зазвичай.
«Вірю в нашу Перемогу!»
Загострення на ділянці оборони батальйону поблизу с. Верхньоторецького почалися ще за пару тижнів до початку широкомасштабного вторгнення російських загарбників. Як згадує Лариса, відбувались потужні, тривали артилерійські обстріли наших позицій. Тому ранок 24 лютого для них розпочався фактично в типовому форматі. Але ранній стурбований дзвінок родини із Запоріжжя й новини з Інтернету не залишали сумнівів – орда пішла в наступ. Майже тиждень підрозділ відбивав оскаженілі атаки рашистів, а 2 березня підрозділи перекинули на інший напрямок оборони.
Першою гострою втратою стала загибель командира першої роти Миколи Вандровського.
– Це був шок і несприйняття такої безглуздої дійсності! – розповідає Лариса. – З Миколою ми не були затятими друзями, але були дуже добрими товаришами. Здавалося, він взагалі не мав ворогів – настільки теплою й справжньою людиною був… Потім загинув старший сержант роти вогневої підтримки, теж мій добрий товариш Льоня Конько. Звістка про його загибель навалилася темною хмарою на серце. Льоня загинув, прикриваючи вогнем відхід свого підрозділу – фактично один з трьома РПГ проти десятка танків. Дуель була нерівною, але він не відступив. Ну, а звістка про загибель комбата Павла Сбитова накрила задухою всіх, хто його знав.
Попри все пережите, «матрос Джейн» залишається впевненою в нашій Перемозі. Вірить, що спільними зусиллями ми неодмінно подолаємо ворога й звільнимо нашу землю від окупантів.
– Ми просто мусимо зробити це. Зокрема – й заради тих, хто віддав Україні найдорожче – своє життя! – стверджує Лариса.
Фото з архіву Лариси Малої
