Про це стало відомо з вироку Сумського районного суду Сумської області. На початку 2024 року місцевий мешканець Сум, який працював механіком у приватній компанії, вирішив…
До 2014 року вінничанка Юлія Вотчер обіймала посаду заступника голови правління страхової компанії «Зеніт» і почувалася в цьому житті досить впевнено. Але неоголошена росією війна проти України внесла у її повсякденне життя корективи: ця миловидна жінка який рік поспіль очолює громадську організацію «Мольфар», допомагаючи з колегами-волонтерами українським воякам у захисті рідної землі.
— Скажіть, «Мольфар» стільки років працює завдяки заможним і патріотично налаштованим спонсорам?
— Трішки не так. За роки війни я поділяю людей лише на тих, хто допомагає, та тих, хто стоїть осторонь, і розмір допомоги не має значення. Головне — участь у наближенні перемоги. Дуже хочу, щоб кожен українець її дочекався й мав моральне право святкувати. По можливості я спонукаю людей до активності, хочу, щоб усі ми разом здобули таку бажану перемогу. А сума внеску, чи кількість сплетених шкарпеток, написаних листівок… значення не мають.
У суспільстві чомусь побутує думка, що всі заможні люди байдужі до своєї країни, мовляв, їх цікавлять тільки гроші. Звісно, що й таких вистачає. Але серед заможних є і багато патріотів України, які, жертвуючи чималі суми, ніколи не «світяться» перед телекамерами, розповідаючи про свою благодійність. Ось такий приклад: один вінничанин час від часу, заходячи до нашого офісу, приносить пристойні суми. На запитання, як краще витратити ці гроші, каже: «Ви на фронті буваєте, тож вам видніше…».
На прохання благодійника я не називаю ні його прізвища, ні де він працює. Скажу лише, що разом із дружиною виховують четверо дітей, є й онуки. Отже, мають на кого витрачати гроші, проте щоразу передають нам кошти. Є жіночки, які цікавляться, коли буде чергова поїздка на фронт і приносять свіжоспечені пироги з побажаннями хлопцям, написані на аркушах паперу.
— Хотілось б, пані Юліє, почути про деякі проєкти, зокрема ті, що мають технічне забарвлення…
— Хочу насамперед згадати добрим словом людей, які, маючи світлі голови й золоті руки, створюють диво-техніку. Прилади, виготовлені нашими фахівцями, унікальні за своїми характеристиками, окремі з них не мають аналогів і за кордоном. Деякі працюють безвідмовно по 5-6 років.
Наприклад, «Кажан», який бачить мишку в траві на відстані більше як 400 метрів. «Око Мольфара» — це унікальна система відеоспостереження, цих приладів було зроблено 28 штук. Унікальність функціонала полягає в тому, що воїни можуть контролювати значну ділянку фронту радіусом до 4 км без ризику для життя, а також записувати на відео все побачене й у разі потреби переглядати деталі, робити уточнення…
Прилад «Сова» теж є унікальним, оскільки дає змогу вдень і вночі вести тривале спостереження за ворогом. Система «Вуйко» має добрий «зір», може спостерігати за ворогом на відстані до 7 кілометрів. Її історія досить цікава.
У Вінниці більше як 25 років функціонує всесвітньо відомий дитячий танцювальний колектив «Барвінок», який створив і є незмінним його керівником Петро Бойко. Містяни високо оцінили багаторічну працю щирого українця, неперевершеного керівника, визнавши Петра Адольфовича Бойка Почесним громадянином Вінниці. До цього звання додавалася премія розміром 50 тисяч гривень. З них 25 тисяч Петро Адольфович виділив на придбання барабанів для середньої групи барвінчат, а інші 25 тисяч пожертвував нам. Ці кошти ми вклали у виготовлення нового приладу й дали йому назву — «Вуйко». А коли він був готовим для передачі у військову частину, на ньому гравіюванням нанесли побажання благочинника: «Вуйко» від Петра Бойка, щоб ворога били бойко!».
Виготовили також серію оглядового приладу «Трубка розвідника». Його перевага в тому, що розвіднику не потрібно дивитися у вічко — за ворогом він спостерігає на невеликому дисплеї. Виконували замовлення й для школи снайперів.
— Якщо це не таємниця, скільки таких систем, пристроїв уже доставлено на фронт?
— За всі ці роки наші захисники отримали від нас понад 100 таких відеосистем і пристроїв.
Разом із розробленням і виготовленням оптичних приладів маємо й інші, не менш важливі, проєкти. Шили комбінезони для механіків. Під час розроблення цього виробу враховували кожну деталь, аби захисникам було зручно в них працювати. Дуже багато пошили флісок, шапок, бафів, жилетів… Окрема тема — водонепроникні баули для збереження особистих речей, медичні безкаркасні ноші для евакуації поранених із поля бою, а з лютого значно розширили асортимент. Тепер виготовляємо і розгрузки, і плитоноски, і підсумки для магазинів та гранат… Усього й не перерахуєш…
Робимо великі закупівлі одягу, взуття, приладів, пристроїв, медичних предметів подвійного використання. Наші майстрині й медики вже пошили та наповнили, згідно зі стандартами, більше ніж 2500 аптечок, в яких обов’язково є кровоспинні препарати та турнікети.
— Захисники кажуть, що у підрозділах бракує автомобільної техніки…
— Знаємо про цю проблему не з чужих слів і намагаємось сприяти у її розв’язанні: останнім часом «пригнали» більше як 40 автомобілів, які сьогодні «бігають» на фронті, шини вже й не рахуємо…
— З місцевою владою якось співпрацюєте?
— Звичайно. Мер міста Сергій Моргунов, попри завантаженість міськими справами, чимало уваги приділяє розв’язанню проблем українських захисників. З великою повагою він ставиться й до діяльності волонтерів, завжди відгукується на їхні прохання. Не було такого випадку, щоб почула відмову.
— Ви не намагалися оцінити допомогу, надану «Мольфаром» за останні 8 років українському війську у гривнях?
— За весь цей час не скажу, а ось за перший місяць після повномасштабного вторгнення вона вимірювалася майже 70 мільйонами гривень. Якщо ж говорити за останні 4 місяці, то це понад 180 мільйонів. Називаю цю цифру виключно для того, щоб зайвий раз нагадати про українців, які щиро вболівають за свою землю, бажають жити у вільній Українській державі й задля цього жертвують хто скільки може.
— Планами на майбутнє не поділитися?
— Поділюся. Скільки є ще сил, працюватиму на перемогу, буду допомагати нашому війську нищити ворога, а потім… Маю маленького козака — це найменший онук. Так от, після перемоги хочу весь час приділяти родині, дітям, онуку. Хочу звичайного земного тихого щастя в теплому родинному колі, за що, власне, і боремося.
