Палата представників США на чолі зі спікером Джонсоном багато місяців до цього її блокувала, проте, зрештою, 20 квітня таки ухвалила довгоочікуване рішення. Тепер, після розгляду…
До 2014 року вінничанка Юлія Вотчер обіймала посаду заступника голови правління страхової компанії «Зеніт» і почувалася в цьому житті досить впевнено. Але неоголошена росією війна проти України внесла у її повсякденне життя корективи: ця миловидна жінка який рік поспіль очолює громадську організацію «Мольфар», допомагаючи з колегами-волонтерами українським воякам у захисті рідної землі.
— Скажіть, «Мольфар» стільки років працює завдяки заможним і патріотично налаштованим спонсорам?
— Трішки не так. За роки війни я поділяю людей лише на тих, хто допомагає, та тих, хто стоїть осторонь, і розмір допомоги не має значення. Головне — участь у наближенні перемоги. Дуже хочу, щоб кожен українець її дочекався й мав моральне право святкувати. По можливості я спонукаю людей до активності, хочу, щоб усі ми разом здобули таку бажану перемогу. А сума внеску, чи кількість сплетених шкарпеток, написаних листівок… значення не мають.
У суспільстві чомусь побутує думка, що всі заможні люди байдужі до своєї країни, мовляв, їх цікавлять тільки гроші. Звісно, що й таких вистачає. Але серед заможних є і багато патріотів України, які, жертвуючи чималі суми, ніколи не «світяться» перед телекамерами, розповідаючи про свою благодійність. Ось такий приклад: один вінничанин час від часу, заходячи до нашого офісу, приносить пристойні суми. На запитання, як краще витратити ці гроші, каже: «Ви на фронті буваєте, тож вам видніше…».
На прохання благодійника я не називаю ні його прізвища, ні де він працює. Скажу лише, що разом із дружиною виховують четверо дітей, є й онуки. Отже, мають на кого витрачати гроші, проте щоразу передають нам кошти. Є жіночки, які цікавляться, коли буде чергова поїздка на фронт і приносять свіжоспечені пироги з побажаннями хлопцям, написані на аркушах паперу.
— Хотілось б, пані Юліє, почути про деякі проєкти, зокрема ті, що мають технічне забарвлення…
— Хочу насамперед згадати добрим словом людей, які, маючи світлі голови й золоті руки, створюють диво-техніку. Прилади, виготовлені нашими фахівцями, унікальні за своїми характеристиками, окремі з них не мають аналогів і за кордоном. Деякі працюють безвідмовно по 5-6 років.
Наприклад, «Кажан», який бачить мишку в траві на відстані більше як 400 метрів. «Око Мольфара» — це унікальна система відеоспостереження, цих приладів було зроблено 28 штук. Унікальність функціонала полягає в тому, що воїни можуть контролювати значну ділянку фронту радіусом до 4 км без ризику для життя, а також записувати на відео все побачене й у разі потреби переглядати деталі, робити уточнення…
Прилад «Сова» теж є унікальним, оскільки дає змогу вдень і вночі вести тривале спостереження за ворогом. Система «Вуйко» має добрий «зір», може спостерігати за ворогом на відстані до 7 кілометрів. Її історія досить цікава.
У Вінниці більше як 25 років функціонує всесвітньо відомий дитячий танцювальний колектив «Барвінок», який створив і є незмінним його керівником Петро Бойко. Містяни високо оцінили багаторічну працю щирого українця, неперевершеного керівника, визнавши Петра Адольфовича Бойка Почесним громадянином Вінниці. До цього звання додавалася премія розміром 50 тисяч гривень. З них 25 тисяч Петро Адольфович виділив на придбання барабанів для середньої групи барвінчат, а інші 25 тисяч пожертвував нам. Ці кошти ми вклали у виготовлення нового приладу й дали йому назву — «Вуйко». А коли він був готовим для передачі у військову частину, на ньому гравіюванням нанесли побажання благочинника: «Вуйко» від Петра Бойка, щоб ворога били бойко!».
Виготовили також серію оглядового приладу «Трубка розвідника». Його перевага в тому, що розвіднику не потрібно дивитися у вічко — за ворогом він спостерігає на невеликому дисплеї. Виконували замовлення й для школи снайперів.
— Якщо це не таємниця, скільки таких систем, пристроїв уже доставлено на фронт?
— За всі ці роки наші захисники отримали від нас понад 100 таких відеосистем і пристроїв.
Разом із розробленням і виготовленням оптичних приладів маємо й інші, не менш важливі, проєкти. Шили комбінезони для механіків. Під час розроблення цього виробу враховували кожну деталь, аби захисникам було зручно в них працювати. Дуже багато пошили флісок, шапок, бафів, жилетів… Окрема тема — водонепроникні баули для збереження особистих речей, медичні безкаркасні ноші для евакуації поранених із поля бою, а з лютого значно розширили асортимент. Тепер виготовляємо і розгрузки, і плитоноски, і підсумки для магазинів та гранат… Усього й не перерахуєш…
Робимо великі закупівлі одягу, взуття, приладів, пристроїв, медичних предметів подвійного використання. Наші майстрині й медики вже пошили та наповнили, згідно зі стандартами, більше ніж 2500 аптечок, в яких обов’язково є кровоспинні препарати та турнікети.
— Захисники кажуть, що у підрозділах бракує автомобільної техніки…
— Знаємо про цю проблему не з чужих слів і намагаємось сприяти у її розв’язанні: останнім часом «пригнали» більше як 40 автомобілів, які сьогодні «бігають» на фронті, шини вже й не рахуємо…
— З місцевою владою якось співпрацюєте?
— Звичайно. Мер міста Сергій Моргунов, попри завантаженість міськими справами, чимало уваги приділяє розв’язанню проблем українських захисників. З великою повагою він ставиться й до діяльності волонтерів, завжди відгукується на їхні прохання. Не було такого випадку, щоб почула відмову.
— Ви не намагалися оцінити допомогу, надану «Мольфаром» за останні 8 років українському війську у гривнях?
— За весь цей час не скажу, а ось за перший місяць після повномасштабного вторгнення вона вимірювалася майже 70 мільйонами гривень. Якщо ж говорити за останні 4 місяці, то це понад 180 мільйонів. Називаю цю цифру виключно для того, щоб зайвий раз нагадати про українців, які щиро вболівають за свою землю, бажають жити у вільній Українській державі й задля цього жертвують хто скільки може.
— Планами на майбутнє не поділитися?
— Поділюся. Скільки є ще сил, працюватиму на перемогу, буду допомагати нашому війську нищити ворога, а потім… Маю маленького козака — це найменший онук. Так от, після перемоги хочу весь час приділяти родині, дітям, онуку. Хочу звичайного земного тихого щастя в теплому родинному колі, за що, власне, і боремося.
