Так військовослужбовець, який сам є фахівцем з радіоелектронної боротьби, на власному досвіді переконався, наскільки рятівною для бійців є його власна бойова робота. Про те, як РЕБ…
У свої 38 років Володимир Ковальський пережив чимало. Він будував барикади на Майдані, служив добровольцем в АТО. Втратив обидві ноги на війні. Проте попри складне поранення, у перші дні широкомасштабного вторгнення рф в Україну він одним із перших став на оборону Бучі. Окупанти забрали в нього найцінніше – життя…
На Майдані Володимир будував барикади
Володимир родом із Каховки, що на Херсонщині. Після закінчення технікуму у своєму рідному місті він вступив до Київського політехнічного інституту.
− Володимир був на другому курсі, коли ми познайомились, а я тільки вступила до вишу. Щовечора веселою компанією ми збиралися послухати, як він грає на гітарі, − згадує дружина Катерина. − Сильний, чорнявий хлопець з карими очима та чорною бородою. Це було кохання з першого погляду…
Ще з юних років йому дуже подобалася військова справа. Навчаючись у виші, він паралельно закінчив військову кафедру. Був справжнім патріотом України і дуже справедливою людиною.
Коли розпочався Майдан, він не міг залишитись осторонь. Разом із побратимами будував барикади. У найзапекліші дні, коли почались розстріли людей, Володимир був у самому епіцентрі подій на Майдані.
«Він був найкращим командиром»
У нього була душа воїна, який намагався бути завжди першим. У 2015-му він ухвалив рішення звільнитися з посади інженера-конструктора та піти на фронт. Спочатку обіймав посаду «замполіта» у 14-й ОМБр імені князя Романа Великого, згодом його перевели на командирську посаду.
Володимир часто повторював: «Авторитет набувається роками, а втрачається за лічені хвилини».
Його побратим Володимир згадує: «Він був найкращим командиром нашого спецпідрозділу. Користувався неабияким авторитетом серед наших. Не забуду його слова: «Авторитет набувається роками, а втрачається за лічені хвилини». Дуже багато доброго зробив для нас… Шкода, що його нині немає поруч…».
Підірвався на міні під час виконання бойового завдання
Підрозділ, у якому служив Володимир, виконував бойове завдання у сірій зоні в районі села Ясне поблизу Донецька. Позиції були заміновані й Володимир підірвався на міні. Рани були важкими − втратив обидві ноги.
− Я відчувала серцем, що він у біді. Коли він не вийшов на зв’язок, я подумала, що потрапив у полон, і це мене неабияк налякало. З його сильним та впертим характером він не вижив би там − це просто було неможливим, − розповідає Катерина. − Він залишився живим, і це для мене було найважливішим.
Катерина розповіла, що була на 8-му місяці вагітності, коли Володимир підірвався. Жага до життя була в нього настільки сильною, що вже до її пологів він став на тимчасові протези.
До народження сина він став на тимчасові протези. Брав участь у змаганнях серед адаптивних атлетів «Ігри Героїв».
Після всіх подій, які випали на його долю, він знайшов у собі сили жити далі. Багато мріяв, планував та досягав поставленої мети. Отримав землю, збудував дім і відкрив станцію техобслуговування поруч, де ремонтував двигуни. Крім того, активно займався спортом та брав участь у змаганнях серед адаптивних атлетів «Ігри Героїв».
«Дайте мені зброю, я буду з вами»
− Ми хотіли жити далі й насолоджуватись життям, але в долі свої закони. Війна розділила життя на до та після. Володимир говорив мені, що «не потрібно боятися того, що має бути. Слід приймати життя таким, яким воно є і йти далі», − згадує дружина.
У лютому 2022-го, не чекаючи поки окупанти зайдуть в його місто, він один із перших пішов добровольцем до «військкомату», приєднався до громадської організації «Бучанська варта».
− Людина, яка пережила війну, інакше не могла вчинити, − говорить дружина Володимира. − Спочатку йому відмовляли, не хотіли брати до складу варти, попереджали про можливі наслідки, а він лише повторював: «Дайте мені зброю, я буду з вами». 26 лютого Володя був на чергуванні допізна, додому повернувся вже в однострої з автоматом у руках. Наступного дня ми проводжали його під звуки сирен та вибухів. Навколо все бомблять, гримить, а він продовжував йти, немов термінатор. Ми його таким і запам’ятали – сильним та непохитним воїном.
«Навколо все бомблять, гримить, а він продовжував йти рівно, як термінатор. Ми його таким і запам’ятаємо…»
Останні 12 годин життя…
− Я був разом із Володимиром останні 12 годин його життя. Якраз тієї миті розбили колону 95-ї бригади. Хлопці отримали доступ до зброї, РПГ та протитанкових засобів. Тоді я з ним і познайомився − із статним воїном на позивний «Інженер». Він був офіцером із досвідом, лише потім я дізнався, що він на протезах. Я пам’ятаю, як запитав: «Друже, як ти будеш воювати?» На що він відповів: «Усе добре, я вправний, я тренувався», − згадує його побратим Василь із Бучі.
Разом із іншими добровольцями Володимир організував оборону міста та визначив бойові позиції. 27 лютого почався один із найзапекліших боїв у Бучі поблизу супермаркету Novus.
Разом із іншими добровольцями Володимир організував оборону міста, визначив бойові позиції. 27 лютого почався один із найзапекліших боїв у Бучі поблизу супермаркету Novus. Хлопці підбили два ворожих БМД та поклали живу силу. Проте бій був нерівним, і їм довелось відходити. Володимир Ковальський залишився. Його останніми словами були: «Відходьте, хлопці, я прикрию»…
Йому присвоїли звання «Почесний громадянин міста» (посмертно).
Він був одним із перших, хто поліг у бою за Бучу. Володимиру Ковальському присвоїли звання «Почесний громадянин міста» (посмертно). Поховали разом з іншими бучанцями у братській могилі. Після ексгумації Володимира перепоховали на Алеї Слави у Бучі. 17 травня на його честь було організовано ходу…
