У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Андрію вже за 45. Народився він в Одесі. Своє дитинство та юнацтво чоловік провів у радянському союзі, отримав освіту радянської епохи, яка не дуже сприятливо висвітлювала українську ідентичність. Але у 2014 році для нього настала нова ера, бо події Революції Гідності показали одеському бізнесмену нове у його баченні життя. Коли Україна скинула окови імперської провінції «великої братньої росії», серця багатьох українців сколихнулися. Вогник спротиву загарбницьким амбіціям тюрми народів спалахнув і в душі Андрія, адже зрада північного сусіда відкрила чоловіку очі.
— Мене це розбурхало. Я зрозумів, що повинен бути там, на Майдані. Почав допомагати, адже був бізнесменом, так само як і багато інших одеських підприємців, — згадує Андрій зиму 2013 року.
Життя чоловіка змінилось кардинально — довоєнне відійшло на задній план, і почалося нове, на той момент — волонтерське. Андрій разом з іншими волонтерами їздив у Приазов’я, на базу тоді ще добровольчого батальйону «Азов». Побачивши хлопців, які були вдвічі молодшими за нього, чоловік вирішив для себе, що має бути на сході країни й боронити Україну разом з ними.
З серпня 2014 року Андрій встав на військовий шлях: доєднався до добровольчого батальйону «Айдар». Пізніше перейшов до батальйону ОУН, у складі якого поїхав у Піски та перебував там аж до кінця оборони Донецького аеропорту.
— Піски тримали дорогу життя до аеропорту. Запам’яталось те, що на самому ДАПі наш батальйон перебував 4 дні на метеовежі біля аеропорту, там було також гаряче. Ротації проводились по 4-5 днів, тому що фізично та емоційно неможливо було це витримати. Обстріли протягом 24 годин, кожну хвилину, прилітало щось важке, стрілкотня, укритись не було де. Лишалась лише маленька кімнатка, де був коригувальник, і всі до неї забивались, — ділиться спогадами про службу Андрій.
Там же він і отримав свій позивний «Войс» (англ. voice — голос). А все тому, що у своє перше чергування на позиціях воїнів накрило артилерією, були загиблі та поранені. Андрій дістав контузію і через сплеск адреналіну чоловік почав голосно кричати. Звідси й псевдо.
Найбільше воїна вразило те, що добровольці, які потрапляли на фронт, були молодими хлопцями, які народились у дев’яностих. З часом Андрій зрозумів, що Україна змінилась: серед української молоді здійнялася патріотична хвиля. Їх ніхто не агітував, це був природний процес громадянина вільної країни, над якою нависла тінь окупанта.
Після служби в добробатах чоловік повернувся додому, зробив невелику перерву та підписав контракт з Національною гвардією України, яку створювали на базі воїнів з добровольчих батальйонів. Після закінчення короткотривалої служби в одній із рот нацгвардії чоловік вступив у новостворений батальйон морської піхоти.
Після другого контракту він вирішив владнати свої справи в цивільному житті, але розумів, що рано чи пізно росія знову нападе — це було питанням часу. Зрештою на росію прийде похмілля після «кримнашівського» угару й економічні проблеми знову почнуть наражати на небезпеку безроздільне панування російського неофашистського фюрера, і тоді кремлівський диктатор у притаманній йому манері знову почне відвертати увагу своїх холопів від порожніх полиць у магазинах вигаданими перемогами та «боротьбою з нацизмом».
І ось після трирічної перерви Андрій повернувся до лав ЗСУ, де проходить службу в одному з підрозділів Військово-Морських Сил ЗС України. До війни чоловік готувався давно, і коли по всьому світу почали ходити чутки, що росіяни почнуть повномасштабне вторгнення, чоловік приїхав додому із-за кордону за день до початку війни, яку на росії вперто продовжують називати «спецоперацією».
— Мене понад усе шокувало те, що коли я в перший день стояв на заправці в черзі, стався приліт, я подивився на наше цивільне населення, яке в одну секунду просто зрозуміло, що відбувається. Побачив заплакані очі жінок, панічні погляди наших чоловіків. Мене це ніби знову повернуло у 2014 рік. 25 лютого я вже був у частині в командира, з яким служив раніше. І сьогодні я перебуваю там, де маю бути, — підсумовує свою історію військовий.
Щодо закінчення війни в чоловіка змішані очікування. На запитання, що потрібно для того, щоб пришвидшити перемогу, він відповідає докладно. Перше, на його думку, — допомога міжнародних партнерів. Друге — свідомий та зважений підхід громадян нашої країни до війни, адже люди звикають і розслабляються, чого, на його думку, робити не варто.
— Нам треба зібрати волю в кулак та завдати низку рішучих ударів у відповідь, адже другого шансу в нас не буде, ми маємо звільнити всю нашу територію, — пояснює він.
Війна сама собою не закінчиться і перемога напряму залежить від колективних зусиль усіх громадян України — як військових, так і цивільних. Тому тримаймо порох сухим, а шаблі гострими й ніяка орда нас не переборе, адже ми — українці й воля в нас у крові.
Фото автора
