У натовпі — студенти, айтівці, ветерани й військові у пікселі. За кілька метрів рекрутери пояснюють різницю між підрозділами та спеціальностями,…
Поточного року маріупольському відділенню НСХУ виповнюється 30 років, але відсвяткувати ювілей у рідному місті митці не у змозі через рашистську окупацію, тож свою виставку вони проводять у рамках Всеукраїнської культурно-мистецької акції «Нескорена Україна», за підтримки Міністерства оборони України та Міжнародної благодійної організації «Фонд Добра та Любові». Виставка експонуватиметься у приміщенні НСХУ (м. Київ, вул. Січових Стрільців, 1-5) до 17 липня щодня, крім вівторка, з 12:00 до 18:00. Вхід вільний.
-
- О. Лук’янов «Вид з будинку, якого немає…»
-
- О. Лук’янов «Хлопчик, що пісяє»
-
- О. Лук’янов «Поранене місто»
-
- О. Лук’янов «Хліб. Дівчинка на танку»
Серед робіт, які зможуть побачити відвідувачі виставки – «Плач Маріуполя» Павла Пономаренка, «Маріуполь. Нескорене місто» Сергія Папроцького, «Молитва за Маріуполь» Марини Соченко, «Маріуполь. Вулицям старого міста» Володимира Харакоза.
Ще один маріупольський митець, професійний і знаний у Маріуполі художник, 59-річний Олександр Лук’янов (який все життя прожив у рідному місті, за винятком двох років строкової військової служби у Групі радянських військ у Німеччині), у якого війна забрала не лише квартиру, у якій він виріс, студію, у якій він навчав місцевих дітей, гараж та машину, на жаль – не зміг особисто прибути на відкриття виставки, але друзі та колеги підтримали його і допомогли йому взяти участь у експозиції, представивши його картини «Веселка у вікні», «Вид з будинку, якого немає…», «Хлопчик, що пісяє», «Поранене місто», «Хліб. Дівчинка на танку».
У відповідь на моє прохання про інтерв’ю для АрміяInform пан Олександр зізнався, що йому тяжко згадувати пережиті жахи, страждання і втрати, і запропонував опублікувати пост, розміщений ним у одній із соцмереж після того, як йому із родиною вдалося вирватися із оточеного ворогом рідного міста – своєрідний особистий «блокадний щоденник», свідчення про воєнні злочини путінських вояк:
«Моя історія.
24 лютого. Холодний ранок. Страшний гуркіт, вибухи.
Почалося.
Ракета впала на подвір’я. Вилетіло скло в сусідньому будинку, машини поранені осколками та засипані землею та камінням. Майнула думка: «Якого хрінУ?» Шок.
Ховаємось у квартирі за стінами коридору подалі від вікон. Стихло. Думаємо: це не може довго тривати?
Теленовини стверджують: «10 днів, не більше». Усі вірять. Є вода, світло, газ, Інтернет, телебачення, зв’язок. Жити можна. Запас їжі – приблизно на два тижні, перечекаємо…
У Східному мікрорайоні – справжнє пекло, постійні обстріли, люди біжать до центру. Перші десятки загиблих…
Четвертий день.Зникли зв’язок, світло, газ, вода. Починаємо думати, як вижити. У дружини та дочки – істерика: «Тату, давай поїдемо». Але як? Обстріли в нашому районі – зовсім поряд.
Ховаємось у підвалі будинку, у темряві при свічках. Людей стає дедалі більше, вже близько 25 осіб. Холодно та сиро. Будинок трясе від снарядів. Вони потрапляють у магазини, сусідні будинки, люди під розривами грабують крамниці з їжею – аби вижити. Сніг, справжня зима у березні, на вулиці − «мінус 10».
Трупи скрізь. Мертвих кладуть у воронки під будинками. Закопувати їх неможливо. Пораненим не пощастило – допомоги чекати нема звідки. Холодно. Вітер. Сильний вітер – ніби природа також оголосила війну. Обстріл не припиняється ані вдень, ані вночі. Серце стискається від цього гуркоту.
Десять днів минуло. Все страшніше та страшніше. Що далі? Невідомість лякає більше, ніж реальність. Оголосили «зелений коридор» до Запоріжжя – біжу в гараж за машиною (хоч би вціліла!). Сусідні гаражі завалило – але нам пощастило. Беремо найнеобхідніше і морську свинку Кіті. До Запоріжжя – 250 км.У голові одна думка: «СКОРО ПОВЕРНЕМОСЯ! Це ненадовго!».
На виїзді з міста колону легковиків із біженцями обстрілюють «градами». Влучання у передні машини. Дим. Люди тікають назад.
Знову трупи, машини палають. Паніка. Розвертаємось. Хоч би вціліти! Зв’язку немає! Їдемо на квартиру до старшої доньки – це Західний район, але в них пожежа, немає вікон та дверей. Переїжджаємо до одноповерхового району порту – селища моряків.
За два дні місто оточили. Ми знову на передовій. Вирви від снарядів – по три метри, вибухи вивертають дерева з корінням. Ховаємось у тісному підвалі – 15людей стоячи. Серед нас – двоє трирічних дітей. Розриви близько. В усіх в очах – СТРАХ.
Сил немає. Втома. Страшна апатія. Їжу готуємо на дворі – на багатті, пригинаючись, під свистом куль та снарядів. Вуличні бої.
У зятя якісь російські військові відбирають його машину.
Їжи вистачить максимум на тиждень – зрозуміло, ніхто не очікував, що все так затягнеться.
Вечір, уже темно. Снаряд розірвався біля будинку, чути, як вилетіли вікна, за хвилину – другий влучає до сусідньої кімнати. Страшний гуркіт, темно, тріск, дим, пил, щось валиться. Хтось кричить: «Горимо! Усі надвір!».
Виносимо все, що можна винести в темряві.
Дах може зруйнуватися будь-якої миті. Біжу до машини – на її капоті більша частина зруйнованої стіни. Пробую завести – не виходить. З даху падають уламки, що палають, води немає. З жахом дивлюся, як спалахнули колеса.
Повна безпорадність… Це кінець. Кричу: «Винесли Кіті?» Відповідь: «Ні»…
Донька ридає з жахом. Документи залишились у куртці на ліжку. Секунди. Думати ніколи – відчиняю розбите вікно та стрибаю в чорну стіну диму. Біжу, Хапаю, що зміг, і назад у вікно. Господи, вийшло! Довго кашляю – не вистачило вдиху і ковтнув диму.
Одну підбиту машину вдалося відкотити від будинку, що горить. Велике полум’я, чорний дим, вітер. Мороз пронизує наскрізь. Мовчки дивимось, як догоряє хата. Оглушлива тиша. Розумію – слава Богу, живі!
Але згоріло все – їжа, речі, ковдри.
Що тепер? Діти НЕ ПЛАЧУТЬ…
Сусіди надали нам кімнату (температура +5!). Ніхто нічого не каже, ніби нічого й не сталося. В очах – жах та повне спустошення. Всі мовчать.
Вранці люди принесли крупу, макарони, якийсь одяг.Усі співчувають.
На воротах сусіднього будинку крейдою написано: «У домі – мертва 8-річна Даша, дідусь та бабуся». В іншому будинку – загинули мати та син. І так весь район – через будинок. Або згоріли, або зруйновані.
На вулицях бачимо трупи місцевих мешканців та військових. З міста під обстрілами потягнулася нескінченна низка машин та людей. Старі та діти пішки, як мурахи, тікають від війни. Гуманітарні конвої з боку України до міста не пускають.У Маріуполі мародерство та голод, води немає.Залишатися неможливо.
Вирішуємо «у два прийоми» переїхати до Бердянська і далі – на Запоріжжя. Сподіваємось повернутися, коли закінчиться війна.
До Бердянська 100 км – дісталися за добу. Далі – колоною автобусів, через нескінченні принизливі перевірки ряджених «визволителів». За дві доби дісталися Запоріжжя. Помітив – на коронавірус нібито ніхто не хворіє. Війна – найкращі ліки?
З’явився зв’язок. Побачили фото нашого будинку та міста, вірніше – все, що від них лишилося. ЖАХ!
Зрозуміли – повертатися вже НІКУДИ.НЕМА НІЧОГО…
Життя сповільнилося до краю. Хочеться просто сидіти в тиші й дивитися на море – адже хоч воно залишилося колишнім? А ми – вже ні…
Ілон Маск мріє про початок нового супержиття на Марсі, а ми тепер думаємо про просте існування на Землі. Таке відчуття, що ЖИТТЯ ОБНУЛИЛОСЯ… Маріуполь, березень 2022 року.»
