Чотири роки він перебував у російському полоні, 5 червня 2026 року його звільнили в рамках чергового обміну полоненими. Наприкінці липня…
Пізній вечір. Лунає сигнал «Повітряна тривога». Екіпаж бойового корабля займає свої позиції. Михайло вдивляється в темряву, аж раптом десь далеко він помічає ледь помітний блиск. Матрос бере ПЗРК «Ігла» на плече й чекає. Об’єкт наближається. Щоб захопити ракету (а що це саме вона, сумнівів вже не було) «у приціл» є лише пару секунд, ось вона вже майже «над головою». Військовий робить пуск «навздогін» — лише два удари серця і ціль вражена. Ще одна ворожа ракета не долетіла до місця призначення…
— Ракети, які окупанти випускають по мирних містах України, цілком реально збити, головне — їх зафіксувати. Та й не лише ракети, будь-які повітряні засоби противника. Для цього ми тут несемо службу, — каже військовий моряк.
Михайло родом із Миколаївщини. Йому 26. До 2014 року хлопець не планував пов’язувати своє життя з армією, але війна внесла свої корективи у його плани на майбутнє.
— У 2019 році, після того, як здобув вищу освіту, я служив строкову. У Навчальному центрі запропонували спробувати себе у морській справі. Одразу погодився, бо було неабияк цікаво піднятися на борт корабля. І я жодного разу не пошкодував, — ділиться спогадами Михайло. — Вже через два місяці підписав контракт і твердо вирішив, що докладу всіх зусиль, аби стати найкращим у своїй справі.
Варто зауважити, що хлопець не гаяв часу і постійно навчався. Зокрема, у Навчальному центрі ВМС ЗС України проходив курси на тренажерному комплексі ПЗРК «Ігла», а ще набував неоціненного досвіду під час виходів у море та міжнародних навчань. Чи думав він, що вже зовсім скоро йому доведеться всі ці знання застосовувати на практиці й далеко не задля того, аби отримати гарну оцінку? Певно, ні.
— 24 лютого я був на вахті. Вночі дали сигнал «Бойова тривога». А десь о 4-й ранку побачив перший пуск ППО. Спочатку подумав, що це салют, але ще хвилина і ми всі усвідомили, що почалося… Перший тиждень не могли ні їсти, ні спати. Було важко, насамперед морально, бо у кожного краялося серце за рідних. Але з часом справилися, адже розуміли — не маємо права на зайві емоції. Річ у тім, що ми тут, мов одне ціле, кожен — на своєму місці. І від того, як ти виконуватимеш свою роботу, залежатиме доля всього екіпажу. Особливо тепер, коли ціна помилки вкрай висока, — говорить військовий моряк.
Михайло вже звик до напруженого графіку роботи, єдине, що іноді засмучує — це неможливість хоч на трішечки вирватися до рідних. А вдома на нього чекають мама, тато та молодший брат. Але хлопець вірить, що незабаром, коли Україна здобуде довгоочікувану перемогу, він зможе обійняти своїх близьких та втілити всі мрії у життя.
Фото автора
