Півтора року тому він випадково з’явився на порозі їхнього будинку на Донеччині, а сьогодні вже пережив кілька передислокацій, атаки FPV-дронами й став улюбленцем усього…
Саме таким запитанням зустріли діти-біженці з тимчасово захопленої території солдата, який зайшов до їхнього автобуса на першому українському блокпості. Відео, на якому діти разом із батьками нарешті вирвалися на підконтрольну Україні територію і зі сльозами радощів зустріли військовослужбовця ЗСУ, викликає зворушливі емоції. Але це запитання за майже чотири місяці широкомасштабної війни стало для багатьох наших співгромадян вже риторичним.
Русскій солдат — вбивця, ґвалтівник, мародер
Для більшості тих, хто побачив «русскіх асвабадітєлєй» — синонімом їхньої національної належності стали більш жахливі назви: вбивця, ґвалтівник, мародер. Тому для сотень жителів Бучі, Маріуполя, Харкова, Сум, Сєвєродонецька, Миколаєва та інших українських міст словосполучення «русскій солдат» асоціюється тільки зі смертю, горем, руйнуваннями, жахом постійного очікування болю і страждань. Нарешті, майже всі українці усвідомили, що таке насправді «русскій мір». Батьки близько 300 загиблих і понад 500 поранених від рук російських загарбників українських дітей на все життя прокляли матерів рашистських солдатів, яких ті народили, виховали і відправили вбивати їхніх дітей. Знищення української нації і держави — головна мета кремлівського режиму, тому завдання окупантів — вбивати українців і перетворювати територію країни на пустелю, де не залишиться жодної згадки про її існування.
У цих умовах для справжніх українців не залишається іншого шляху, як зі зброєю в руках відстоювати своє право і право своїх дітей на життя, захищати землю українських пращурів та нащадків. Тому, перефразовуючи питання дітей-біженців: «Ви „русскі“ чи наші?», сьогодні кожен громадянин країни повинен запитати сам себе: «Я з „русскімі“ чи з нашими?». Якщо вибір очевидний, то людина ніколи не зрадить свої ідеали і принципи.
Зрадників ще не пізно позбутися
Героїчний спротив українців рашитській навалі підтверджує, що більшість наших громадян не жаліють життя, щоб відстояти свободу і незалежність. Але, як кажуть, в родині не без потвори. За майже чотири місяці мужньої боротьби українців ми бачили не тільки приклади масового героїзму, але й приклади зрадництва, блюзнірства, байдужості у визначенні подальшої долі країни. Нічого, крім огиди, не викликають кадри, де зграя колишніх поліцейських Маріуполя, в той час, коли їхні товариші мужньо тримали оборону на заводі «Азовсталь», переходила на бік окупантів, або як колишній працівник згаданого підприємства показує загарбникам, як дістатися підземних сховищ, де перебувають українські захисники міста.
Не менш огидними є зрадники-керівники деяких захоплених українських міст і селищ, які погодилися на співпрацю з окупантами. Їм немає прощення, і виправдати їхні дії неможливо.
Щоб подолати ворога, світ повинен визначитися — з ким він
Війна з рашистами триває і не закінчиться завтра, післязавтра або за місяць. Питання «з ким?», «для чого?», «заради чого?» залишаються актуальними. Хотілося б, щоб на них відповідали не тільки українці, але й усі, хто декларує демократичні цінності та європейській вибір. Не можна відстоювати незалежність, одночасно закликаючи до миру будь-якою ціною або заради територіальних поступок окупантам. Не можна осуджувати злочинні дії окупантів, водночас продовжуючи вести з країною-агресором торгівлю, тим самим поповнюючи її військовий бюджет і спроможність воювати і вбивати українців. Не можна розповідати про військову підтримку і забороняти постачання необхідного важкого озброєння.
Якщо в запитанні «з ким ми?» світ проявить єдність та рішучість і відповість твердо: «з Україною!» — наша Перемога буде безперечною і близькою.
