Він входить до Об’єднаного командно-штабного коледжу Академії оборони Великої Британії. За результатами навчання він отримав Thales Prize як найкращий міжнародний…
Про жахіття Маріуполя чув увесь світ. Після широкомасштабного вторгнення росії до України, резонансом розлетілися новини про те, як місто стало Героєм і справжнім щитом проти ворожої армії. Очевидиця тих подій, 19-річна жителька Маріуполя Дар’я Рудюк, котрій випало на долю власними очима побачити невимовні звірства російської армії, поділилася своїми спогадами.
«Жах і розпач… Це був перший «прильот» на нашу вулицю»
— Де вас застало широкомасштабне вторгнення росії до України?
— 24 лютого для мене розпочалося, як зазвичай. Привичні ранкові клопоти. Щоправда, незвичною була інтенсивність повідомлень у телеграмі. Телефон фактично не замовкав, мої одногрупники, друзі писали, що поспіхом усі кудись збираються. Я не одразу зрозуміла, що відбувається. Подивилася звернення нашого Президента, він сказав, що почалася повномасштабна війна. Я не змогла в це повірити. Вибігла з кімнати, батьки спокійно збиралися на роботу, молодший брат готувався до дитсадка. Я видихнула… Подумала, що все добре. Але вже за кілька хвилин пролунав потужний вибух. Він був такої сили, що не просто вікна трусилися, здригалися стіни …Пожежні. Швидка. Крики… Жах і розпач…
Це був перший «прильот» на нашу вулицю. Один будинок згорів одразу, ще два — зазнали руйнувань. Я не могла повірити в те, що відбувалося.
Один будинок згорів одразу, ще два — зазнали руйнувань. Я не могла повірити в те, що відбувалося.
Важко було усвідомити й те, що війна не десь далеко, а тут, поруч, і стосується кожного… Навчання скасували, батьків перевели на дистанційну форму роботи.
— Як далі розвивалися події у вашому житті? Чи думали потім покинути місто?
— Порадившись, батьки вирішили, що ми залишимося в Маріуполі. У нас була бабуся поважного віку, тож ані вона, ані ми не хотіли покидати свій рідний дім і своє рідне місто.
До 1 березня ми жили вдома, переховувалися в підвалі. За можливості відвідували бабусю, яка жила на околиці міста в мікрорайоні «Східний». Перебої з електропостачанням нас спершу не сильно турбували, у нас був генератор. Але згодом почав закінчуватися бензин, газ, почалися проблеми з водою. Кількість «прильотів» по нашому мікрорайону щодня збільшувалася, над будинком раз за разом пролітали літаки. Пам’ятаю, як 2 березня нас сильно бомбили, а коли ближче до обіду стало спокійніше, ми фактично за лічені хвилин зібрали документи і речі та поїхали до наших знайомих. У них було бомбосховище. А втім, 3 березня почали інтенсивно бомбити і їхній район, і ми як спустилися того дня в бомбосховище, так і ніхто його не покидав аж до 6 березня.
Щоправда, в один із днів, коли обстріли вщухли, ми вирішили піднятися в квартиру, аби взяти їжу і сходити до вбиральні. У бомбосховищі ми всі дні спали сидячи, і я вирішила на хвилину прилягти на ліжко. І в той самий момент, коли я прилягла, почула, як ніби над моєю головою з гучним свистом пролетіла ракета. Потім був потужний вибух, як виявилось, ракета влучила в сусідню квартиру. Обійшлось…
«Сніг і дощ також були нашим спасінням, адже так ми мали воду»
Пізніше ми переїхали до мого хресного батька. Від ракет переховувалися в підвалі. Підвал наш був під магазином, і це рятувало нас, адже була хоч якась їжа. Сніг і дощ також були нашим спасінням, адже так ми мали воду. Готували на багатті. А 14 березня ми почули новий звук. До того часу ми вже навчилися за звуком розрізняти ракетні удари з неба, із землі. Але це було щось нове. Думаю, з моря.
15 березня, зорганізувавшись із людьми, котрі мали машини, ми вирушили з Маріуполя до Мангуша. Біля села Приморське побачили безліч загиблих людей, які просто лежали обабіч дороги. Це насправді дуже страшно.
Біля села Приморське побачили безліч загиблих людей, які просто лежали обабіч дороги. Це насправді дуже страшно.
— Усі цивілізовані люди розуміють, що росія творить геноцид нашого народу. На прикладі Маріуполя, Бучі, Ірпеня, Гостомеля. Що можете сказати з цього приводу?
— Так, це геноцид. А як ще називається стрільба із танка по лікарні, де ховалися люди. Як? І таких жахіть безліч. Вони ж розуміють те, як підло себе поводять і які звірства творять.
Коли ми їхали до Запоріжжя, то проїжджали 9 ворожих блокпостів. На кожному нас зупиняли і казали розвертатися, повертатися в Маріуполь, мовляв, що і далі захоплюватимуть Україну, і творитимуть ще гірші звірства. І сміялися. Як так? У людей таке горе… Коли ми потрапили до наших військових, почули українську мову, то дуже довго і сильно плакали.
«Я ненавиджу цих людей, котрі прийшли «асвабаждать» мене з мого будинку»
Я ненавиджу цих людей, котрі прийшли «асвабаждать» мене з мого будинку, з мого міста, тих, хто вбив тисячі людей, зґвалтував безліч жінок, усіх, хто окупантом прийшов на нашу землю. Наша бабуся померла 18 травня, вона відмовилася виїхати з нами. Ми навіть не змогли з нею попрощатися. Ховали її рашисти. Як потім розповіли знайомі, ті, хто прийшов на похорон, виносили її з дому в простирадлі, а воно порвалося, тіло впало. Вони повернулись за іншим простирадлом, паралельно вкрали бабусин ноутбук. Нелюди…
Мій батько був у Маріуполі 19 травня, розповідав, що там усюди запах смерті. Тіла загиблих просто лежали на вулицях, їх ніхто не прибирав. Якщо і ховали, то здебільшого в братських могилах. До рук скотчем примотували паспорт. Людей загинуло дуже багато.
Тіла загиблих просто лежали на вулицях, їх ніхто не прибирав. Якщо і ховали, то здебільшого в братських могилах. До рук скотчем примотували паспорт. Людей загинуло дуже багато.
«Ми обов’язково повернемося в рідний, і головне — український Маріуполь»
— Як ви далі плануєте своє життя і чи будете повертатися в рідне місто?
— Ми обов’язково повернемося в рідний, і головне — український Маріуполь. Наше місто було як щит для інших міст, а зараз воно фактично знищене. Але я впевнена, що ми відбудуємо Маріуполь, який у майбутньому стане містом усіх вільних людей. Перемога буде тільки за нами. А ще я хочу, аби люди знали правду, як все було, що таке «русскій мір» і хто такі «асвабадітелі».
