Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Вродлива, усміхнена, з трішки шаленими очима американка Алексіс Анттіла пояснює щось українським військовим. Ті уважно слухають і час від часу ставлять запитання. Дівчина терпляче пояснює пройдений матеріал ще раз, бо знає — від того, наскільки добре присутні засвоять її уроки, залежатиме їхнє життя на полі бою.
Алексіс одна з багатьох, хто з перших днів широкомасштабного вторгнення росії в Україну не зміг продовжувати своє звичне мирне життя не те що в іншій країні — на іншому континенті. Вона — студентка Колумбійського університету. Саме того елітного американського закладу, який входить до славнозвісної Ліги плюща і навчання в якому обіцяє стабільне майбутнє. Особливо, якщо ти обрав за спеціальність медицину. Так, Алексіс навчалася на факультеті медицини, адже свого часу вирішила, що хоче рятувати життя. Тому, коли вона дізналася про те, як український народ захищає за свою незалежність, без зайвих роздумів та довгих прощань зібрала необхідні речі в рюкзак, залишила на рідних та друзів своїх домашніх улюбленців — двох собак та кішечку, і вирушила до України. Бо так веліло серце, бо там вона зможе врятувати не одне життя.
— Пам’ятаю, як десь близько 3-ї чи 4-ї ранку до мене на телефон надійшло повідомлення від New York Times про те, що в Україні почалась війна. І перше, що я зробила, якщо чесно — просто розплакалась, — пригадує дівчина. — Хоча на той час з Україною мене мало що пов’язувало: ні друзів, ні знайомих там не мала, та й не бувала у вашій країні ніколи. Але завжди відчувала незримий зв’язок. Річ у тім, що за національністю я — фінка. А у Фінляндії з росією свої рахунки. Ось й подумала: щоб я робила чи відчувала, якби моя родина у Фінляндії зазнала нападу зі сторони віроломного сусіда? Останньою краплею стало звернення президента пана Зеленського, який у своєму виступі казав, що якщо ви друзі України, то приїжджайте боротися.
І Алексіс приїхала. Щоб робити те, що вміє — рятувати життя й ділитися набутим досвідом медика. Тому з перших днів перебування в Україні, перш ніж вирушити на передову, вона навчала як військових, так і цивільних, основ тактичної медицини. Зокрема, як накладати турнікети, оклюзійні пов’язки на груди, перев’язувати рани різного роду складності, як евакуювати поранених тощо.
— Я спілкувалася з українськими медиками та інструкторами з тактичної медицини. Дійшла висновку, що хоча різниця у наших методах роботи є, але вона несуттєва. Наприклад, як ставити турнікети. У нас вчать накладати їх на 5-10 см вище рани, а тут — якомога вище по кінцівці. І я не сперечаюся, бо впевнена в компетенції українських медиків. Вони мотивовані рятувати й піклуватися про своїх побратимів. Адже найкраще, що лікарі можуть зробити для країни у такий важкий час, це зберегти якомога більше життів, — запевняє Алексіс. — Крім того, з медичної точки зору на полі бою ви ніколи не потрапите в ідеальні умови, тому потрібно робити те, що можеш і вмієш у цій ситуації. І я намагалася дати максимум знань, які могли б стати в пригоді.
Варто зауважити, що практично у перші дні перебування в бойовому підрозділі дівчина мала змогу виконати свій обов’язок медика, коли, попри власну травму, надавала допомогу пораненому.
— То був перший і надзвичайно важкий для мене бойовий досвід. Наша група з-поміж американських добровольців й ще 2 українських військових мала виконати поставлене завдання на одному з напрямків. І в один момент стався вибух — ми наїхали на ворожу протитанкову міну. Коли вийшли з машини, то зрозуміли, що один з українських воїнів залишився на своєму місці, бо його затисло після вибуху. Ознак життя він не подавав. Оглянулися — побачили, що заднє праве колесо ось-ось наїде на другу міну, яка не розірвалася. Автівка горіла й поволі рухалася, бо не була на гальмах. Відтак, вона могла у будь-який момент натиснути детонатор міни та підірватися. Ми отримали наказ відійти. Аж раптом ми побачили, що чоловік в машині рухається. Командир ухвалив рішення діставати його — підбіг до машини і витягнув пораненого крізь вікно, — пригадує своє перше бойове хрещення Алексіс.
Дівчина говорить, що вони дивом всі врятувалися, адже вже за пару секунд, як вони відтягнули на пару метрів пораненого воїна, міна під машиною вибухнула, а ще за мить здетонувала й інша, яку вони навіть не помітили. Ситуація була вкрай напружена ще й тому, що місце, де сталася подія, знаходилося досить близько до ворожих позицій. А ті боєприпаси, які група везла в машині, через пожежу почали вибухати. Лише після того, як той «феєрверк» закінчився, військові й Алексіс змогли підняти голови й почати вихід із мінного поля, де, до всього іншого, почала займатися рослинність, що не примножувало шансів на успішне повернення до своїх позицій. Командир, щоб зберегти життя підлеглим, вирішив йти першим, прокладаючи безпечний шлях. Весь цей час Алексіс була поруч із пораненим. А коли його таки вдалося передати в шпиталь, перше, що він сказав — це те, що саме ця хоробра американська дівчина подарувала йому друге життя.
— Нам всім тоді дісталося: тижня два ходили оглушені, мали осколкові поранення, опіки і контузії. А ось українському військовому, якому ми надавали допомогу, довелося ампутувати нижню кінцівку. Але коли ми навідали його, він навіть не зважав на цю втрату — сказав, як отримає протез, то одразу повернеться до побратимів на поле бою. Уявіть лише, наскільки треба мати хоробре серце та пристрасну віру, щоб навіть втративши ногу, рватися назад у пекло? Я ніколи не зустрічала людей, які б так самовіддано любили свою країну! — ділиться враженнями про українських воїнів Алексіс.
Після двох тижнів у госпіталі та короткої відпустки додому, дівчина знову повернулася до України. На питання «чому?», з усмішкою відповіла: «Бо війна продовжується і треба рятувати життя».
— Я дуже сумую за рідними, а також за своїми домашніми улюбленцями. Але вірю, що страждання, які нині доводиться переживати українцям у горнилі цієї війни, незабаром закінчаться. І я буду тут. Щоб разом з вами боротися за правду, за мир, за майбутнє всього цивілізованого світу, а потім ми обов’язково святкуватимемо перемогу, — ділиться планами на майбутнє мужня Алексіс.
