Водночас є питання, які потребують доопрацювання, адже поставити бійця у штат частини ще не означає повністю повернути його до виконання завдань. Зокрема, механізм потребує вирішення…
Робота просувається повільно, але невпинно: грунт важкий. І важку глину на глибині проста лопата вже ледь вигризає. У темряві та задусі чутно, як лезо дзеленькає об камінці, що трапляються в шарах землі — львівська тероборона вгризається у землю Донеччини, аби збудувати укриття від ворожих артударів.
Бо ж відомо, що піхота живе довше і щасливіше, якщо має надійне укриття на випадок активності ворожої артилерії, РСЗВ та авіації. І 90 відсотків часу на війні, це якраз інженерні роботи із покращення власних позицій. Ділянка, де працює воїн із позивним «Діггер», методично і планомірно набуває обрисів повноцінного укриття.
Солдат відкладає інструмент і намагається обтрусити часточки глини та пилюку: чепуриться, бо все ж таки буде звертатися до рідних та знайомих.
— Ми вже тут є певний час, тому обвиклися і робимо свою солдатську роботу, — каже він. — Адже, щоби досягнути бажаного результату, потрібно працювати. І над собою також. Це стосується військової науки. На яку в цивільному житті українці звертали мало уваги. З’ясувалося, що треба було більше вчитися. Хоча, воювати у нас в крові. Ще чеченський генерал Дудаєв казав, що не треба зачіпати українців, бо вони люті в гніві. Зараз це відчуває наш одвічний ворог.
Військовослужбовець, звертаючись до рідних та знайомих, зазначив: не переживайте та не бійтеся, бо ми — попереду!
Відео Тарас Іщик
