Коли українські офіцери вирушали до Місії ООН зі спостереження в Грузії наприкінці 1990-х років, вони навряд чи могли уявити, що…
Полтавчанину Івану щойно виповнилось 19 років, він — наймолодший у підрозділі, та, попри юний вік, справедливо вважається потужним артилеристом. Служить пів року, але «справжня спека» почалась після повномасштабного вторгнення росії. Тільки за перші дні знищили цілі колони із десятків одиниць техніки. Що вже казати про живу силу ворога…
— Служити пішов у 18. Просто відчув, що повинен захистити батьків, рідних, кохану дівчину… До цього давно цікавився армією, захоплювався потужною зброєю, тому цілеспрямовано прагнув стати саме артилеристом. Пощастило, що перед початком цієї фази війни встиг нормально підготуватись, «потоваришувати» з гарматою… Тож, коли 24 лютого пролунала команда «До бою!», вже був, як то кажуть, на своєму місці. За пів року служби життя настільки кардинально змінилось, що раніше я про таке й подумати не міг, з’явились нові друзі, нове коло спілкування.
За перший місяць широкомасштабної війни Іван та його побратими випустили не одну сотню снарядів.
— Завжди перевіряю стан гармати, аби вона працювала як по маслу, коли пролунає чергова команда… Мабуть, саме тому зброя ще ніколи не підводила! Нині ми часто перевершуємо всі нормативи, прописані в курсах підготовки, максимально швидко усуваємо всі неполадки, за лічені хвилини приступаємо до роботи.
Після перемоги Іван мріє про одруження із коханою, а також планує набити собі татуювання із кордонами незалежної України. Звісно ж, без жодних «тимчасово окупованих територій»…
