Спрощений алгоритм дозволяє поновитися до війська без судової тяганини. Це стало вирішальним аргументом для багатьох бійців. Історію одного із них фахівці групи комплектування 1-ї Президентської…
Українці! Українки!
Усі наші захисники й захисниці!
Цей день я розпочав зі спілкування з учасниками Українського сніданку, який відбувся в межах Давоського форуму. Хочу дещо сказати про те, чому я беру участь у таких заходах, і про те, що говорять інші, зокрема в Давосі цьогоріч.
Світ виявився не готовим до української сміливості. До сміливості всіх наших людей, які не поступаються Росії та продовжують захищати нашу державу.
Згадайте, як усе починалося 24 лютого, коли багато хто у світі навіть не вірив, що Україна зможе вистояти проти повномасштабної війни. Це ж було? Було.
А чому це було? Не тому, що всі ці люди, хто сумнівався, однаково помилялися, коли оцінювали потенціал нашої держави. А тому, що багато хто з них і оцінювати не починав. Багатьом з них просто не хотілося брати до уваги Україну. Не було такої звички – брати до уваги Україну. Хоча в них є звичка брати до уваги Росію.
Причому й тоді, коли для цього немає об’єктивних підстав.
Для них це зручно. І справді звично. Часто дуже вигідно. Називати тих чи інших політиків Росії «героями Достоєвського», ніби це щось їм пробачає. Розповідати про нібито історичну сферу впливу Росії. І про нібито баланс у відносинах у Європі, який без Росії нібито неможливий.
Хоч би що робила російська держава, знаходиться хтось, хто каже: давайте врахуємо її інтереси. Цьогоріч у Давосі це знову прозвучало. Попри тисячі російських ракет, які вдарили по Україні. Попри десятки тисяч убитих українців. Попри Бучу й Маріуполь тощо. Попри зруйновані міста. І попри побудовані російською державою «фільтраційні табори», у яких убивають, катують, ґвалтують і принижують, як на конвеєрі. Росія зробила це все у Європі.
Але все одно в Давосі з глибокого минулого виринає, наприклад, пан Кіссинджер і говорить, що нібито треба віддати Росії шматок України. Щоб нібито не було відчуження Росії від Європи.
Таке враження, що в пана Кіссинджера на календарі не 2022 рік, а 1938-й, і він думав, що говорить з аудиторією не в Давосі, а в тодішньому Мюнхені.
До речі, в реальному 1938 році, коли родина пана Кіссинджера рятувалася з нацистської Німеччини, йому було 15 років, і він все чудово розумів. І від нього тоді не чули, що треба нібито адаптуватися до нацистів замість того, щоб рятуватися від них чи боротися з ними.
Почали з’являтися й симптоматичні редакційні статті в деяких західних ЗМІ про те, що нібито Україна повинна прийняти так звані важкі компроміси, віддавши територію в обмін на мир.
Можливо, у New York Times у 1938 році теж писали щось подібне. Але зараз, нагадую, все ж 2022 рік.
І за всіма цими геополітичними міркуваннями тих, хто радить Україні щось віддати Росії, «великі геополітики» завжди не хочуть бачити звичайних людей. Звичайних українців. Мільйони тих, хто, власне, й живе на території, яку вони пропонують обміняти на ілюзію миру. Треба завжди бачити людей. І пам’ятати, що цінності – це не просто слово.
Тому я й приділяю таку увагу міжнародним майданчикам, зверненням до парламентарів, до парламентів, до народів інших країн, спілкуванню з експертною спільнотою, з журналістами, зі студентами. Ми повинні зробити все можливе, щоб у світі з’явилася стійка звичка – брати до уваги Україну. Щоб інтереси українців не перекривалися інтересами тих, хто поспішає на чергове побачення до диктатора.
Ось заради чого у мене в графіку завжди багато саме міжнародного спілкування. Вчора й сьогодні – Давос. Завтра – парламент Латвії. Післязавтра – Стенфорд та Індонезія. Далі – так само активно.
Говорив з канцлером Австрії Негаммером. Поінформував його про ситуацію на Донбасі та в інших районах бойових дій. Подякував за підтримку. Домовилися, що Австрія візьме на лікування наших важкопоранених військових. Доволі предметно обговорили з паном канцлером взаємодію у європейській інтеграції України.
Сьогодні також говорив з Президентом Ліберії. Головна тема розмови – це протидія продовольчій кризі, яку спровокувала Російська Федерація. Подякував за підтримку нашого суверенітету й територіальної цілісності, зокрема на майданчику ООН.
Збройні Сили України, наша розвідка та всі, хто захищає державу, протистоять надзвичайно жорсткому наступу російських військ на сході. Подекуди ворог сильно переважає – технікою, кількістю солдатів. Російська влада ухвалила показове рішення – вони дозволили брати на контрактну службу людей старшого віку. Тобто молодих їм уже не вистачає, але бажання воювати все ж таки зберігається.
Ще потрібен час, щоб відбити у них це бажання. Ще потрібна допомога партнерів, передусім зброєю для України. Повна допомога! Без винятків, без обмежень. Достатня, щоб перемогти. Ось про що говорять ті, хто справді цінує людей.
І я вдячний усім, хто говорив про це зокрема і в Давосі. Хто говорить про це на сторінках ЗМІ й у столицях провідних держав. Попри тиск від усіх, хто застряг у ХХ столітті, коли інтересами народів справді часто торгували заради спроб задовольнити апетит диктаторів.
Підписав сьогодні указ про нагородження наших героїв. 144 військовослужбовці Збройних Сил України відзначені державними нагородами, з них 17 – посмертно.
І, звичайно, хочу привітати звʼязківців з їхнім професійним днем – Днем Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України. Це одна з найбільш чутливих сфер у сучасній війні. Від якості вашої роботи, шановні зв’язківці, безпосередньо залежить наш спільний успіх. Усієї нашої держави.
Своїм указом присвоїв військове звання бригадного генерала трьом полковникам Держспецзвʼязку.
Вдячний кожному й кожній, хто захищає державу!
Вічна пам’ять усім, хто віддав життя за Україну!
Слава Україні!
