Коли українські офіцери вирушали до Місії ООН зі спостереження в Грузії наприкінці 1990-х років, вони навряд чи могли уявити, що…
Професор кафедри української мови Житомирського державного університету імені Івана Франка Віктор Мойсієнко з перших днів широкомасштабної війни полишив викладацьку діяльність, вступивши до лав Збройних Сил України. Сам він говорить, що розмірковувань не було й не могло бути, адже на кону – питання існування нашої держави.
– 24-25 лютого, коли впали перші бомби, я думаю, багато таких професорів, лікарів, вчителів та інших людей просто пішли воювати тому, що це, здається мені, справді останній бій, де Україна не має програти, – каже молодший сержант Віктор Мойсієнко.
Він віддав викладацькій роботі 30 років свого життя, пройшов у виші шлях від асистента кафедри до професора. Завідувачка кафедри української мови Галина Гримашевич, яка працює з ним із 1991 року, говорить, що на кафедрі ніхто не здивувався, коли професор пішов захищати Україну, вдягнув військовий однострій та взяв до рук зброю.
– Він захищає Україну ще змолоду, тільки тоді його зброєю було слово, – пояснює досвідчений педагог і колега Віктора Мойсієнка. – Спочатку це була діалектологія, а потім – історія мови, тобто, те, на чому сьогодні ґрунтується наша мова, наш генетичний код. З кабінетного вченого він, залишивши це все, став захисником нашої країни. Міг і не йти з багатьох причин: 57 років, посада, на якій багато що ґрунтується, але він пішов, бо інакше не міг.
Сам 57-річний захисник пояснює свій життєвий вибір так.
– Розв’язка між Росією та Україною мала відбутися. Все до того йшло, адже ці дві країни навряд чи можуть ужитися і аж ніяк не з вини України. Бо Україна ніколи ні до кого претензій не мала, – говорить чоловік. – Але, скільки ми живемо, стільки до нас мав претензії наш північний сусід. І коли українці почали розпрямлятися і на весь голос говорити, що вони – українці, що вони не зазіхають на чиюсь історію – польську, турецьку чи російську, – але хочуть мати свою, то ані турки, ані мадяри, ані румуни нічого нам не закидали. Єдиним, хто це завжди робив, є напівдикий народ, який свого не вчить, а зазіхає на чуже.
Вчений-захисник переконаний, що українці вже відбулися як нація, що дає усім нам неймовірний дороговказ – свобода або смерть.
– Не потрібно йти на війну, щоб померти, нам потрібно йти на війну, щоб вижити, перемогти і розбудувати Україну, – впевнено каже професор.
До слова, крім Віктора Мойсієнка, сьогодні волю та незалежність України виборюють 50 викладачів, працівників та студентів Житомирського державного університету імені Івана Франка.
Підготував Олексій Тригуб
При підготовці використані матеріали «Суспільне Житомир»: youtu.be/1NZdRcNyeSs, youtu.be/F5xISVhtiWU
