Невелика група офіцерів й аналітиків поставила під сумнів домінуючу доктрину важких літаків і довела, що майбутнє повітряних боїв — за маневреними, швидкими та порівняно недорогими машинами….
Коли влітку 2015-го Василя запросили до райвійськкомату, він шукати способів уникнути військової служби не став. Не личить це 40-річному чоловіку та й вихований він по-іншому — правильно. Зібрав речі, обійняв дружину Олександру, притиснув до себе донечку Яночку, вийшов за хвіртку рідної домівки та впевненим кроком попрямував осягати до цього йому невідоме.
Старшого лейтенанта запасу спочатку відрядили на місячні курси перепідготовки до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. А за два тижні, після завершення навчання, він був вже в районі АТО, обіймаючи посаду командира реактивної артилерійської батареї однієї з піхотних бригад.
Так розпочався армійський шлях дипломованого історика Василя Васильовича Боєчка, який став артилеристом, а згодом — Героєм України.
Він закінчив школу у 1992 році. У випускному класі зустрів спочатку кінець радянської епохи, а згодом і народження незалежної Української держави. Важкими, але водночас цікавими та переломними були ці часи. Життя не просто текло широким струменем, а вирувало, било ключем!
Попри те, що мати Василя — Марія Григорівна — була вчителем математики, сам він більш тяжів до гуманітарних дисциплін. А у старших класах особливо захопився історією України. Воно й невипадково — своя незалежна країна відроджувалась та утворювалась! Хотілося знати ще більше про рідну землю, про те, які доленосні та буремні події на ній відбувалися, про видатних пращурів та постатей сучасності. Через це 17-річний хлопець і вступив на історичний факультет Чернівецького національного університету, який, до речі, закінчила і його мати, щоправда, за математичним профілем.
Якщо волієш навчатися, то навчатися завжди цікаво й пізнавально. Василь до опанування цієї спеціальності прагнув. Тож і докладав максимум зусиль для дослідження нашого минулого.
Студент захоплювався історією. Залюбки брав участь в археологічних експедиціях, які влаштовував деканат факультету. Знайде під час розкопок якийсь предмет тисячорічної давнини, ті ж фрагменти керамічного посуду, залишки кам’яних знарядь, присяде на присипаний землею пагорбок, замислиться: скільки ж ще недослідженого приховує в собі наша матінка-Земля?..
Після закінчення університету Василь п’ять років пропрацював вчителем історії у сільській школі. Одружився, народилася донька Яночка. Але згодом вирішив залишити вчительську справу та, як-то кажуть, попрацювати трішки на себе.
— Розумієте час був таким: початок 2000-х, м’яко кажучи, рівень заробітної плати вчителя був не занадто високим. Ось і вирішив піти в бізнес. Возив з-за кордону килимові вироби, інші речі, а вдома їх реалізовував. Так і жив кілька років: між Україною та Туреччиною, — розповів капітан Василь Боєчко.
Згодом він ще багато років обіймав посаду старшого інспектора дорожньо-патрульної служби райвідділення МВС України. Уважний та рішучий, відповідав за життя людей: як водіїв, так і пішоходів. Ну а коли у військкоматі сказали «треба» — Василь по-армійськи чітко відповів «слухаюсь»!
Чому історика відрядили в артилеристи? Тому що на військовій кафедрі Чернівецького нацуніверситету він навчався саме за цією спеціалізацією, бо іншої там не було. Ну, звісно, отримав офіцер запасу якісь теоретичні знання, приміром, про те, для чого призначені та як обладнуються відкриті та закриті вогневі позиції; що таке фронт батареї та яким має бути інтервал між знаряддями. Але це все теорія, а ось практика прийшла у військах.
У серпні 2015-го він в ранзі командира реактивної артилерійської батареї прибув на війну, в район АТО. Ось там офіцер і відчув повною мірою всю відповідальність своєї нової посади та могутність і силу систем залпового вогню.
— Особливо сумувати не було коли, — жартома каже Василь. — Увесь час — напружена робота. 8-9 місяців — служба в районі АТО/ООС, потім — повернення до пункту постійної дислокації, а десь за пів року — знов ротація на Донбас.
Ось в такому ритмі тривали будні батареї, якою командує капітан Боєчко.
До слова, коли він її прийняв, увесь підпорядкований йому підрозділ складався лише з таких, як він сам, — мобілізованих. А його злагодження відбувалось там, в полях, на передовій. Кістяк реактивної артбатареї зразка 2015 року й нині у строю: поруч з ним його бойові побратими: Дем’ян, Олег, Олександр — вірні товариші, з якими за багато років спільної служби встигнув понюхати пороху. Вони не підведуть, на них завжди можна покластися!
Востаннє Василь повернувся зі східного фронту на Донбасі напередодні нового 2022 року. Зустрів зимові свята та 4 січня відсвяткував свій 47-й день народження в колі родини. Побачив та розцілував свого чотиримісячного внука Маркіяна, поява якого освітила його життя по-новому.
Але нетривалим виявилося це сімейне щастя та спокій. Вранці 24 лютого раптом все змінилось… Абсолютно все. У всіх. І у Василя теж.
Вже 26 лютого комбат у складі колони прибув до Києва. Столиця виглядала понурою та готувалась до надання відсічі російському агресору зі всіх напрямків. Побачене й пережите того дня справило на офіцера-артилериста дуже тривожне й обтяжливе враження.
— У Васильківському районі за мною рушила колона іншої батареї нашого дивізіону. Так от, її розстріляла рашистська ДРГ. Вісім наших бойових побратимів загинуло, а ще п’ятеро дістали поранення. Ось так, в одну мить… Уявляєте собі, — згадав про ті трагічні події комбат Боєчко.
Він отримав наказ стримувати наступ ворога на Вишгород, на північ від столиці, триматися на відомому за часів Другої світової війни Лютізькому плацдармі та надалі надавати відсіч атакам ворога з боку Мощуна, Бучі та Ірпеня. І українські воїни буквально вгризлися в цю мерзлу землю, в цей плацдарм і тримали його до останнього.
Десь о шостій ранку 27 лютого підрозділ капітана Боєчка почав працювати по ворогу. Першого ж дня утримання цього напрямку українські артилеристи знищили колону ворожої техніки у Бучі та склад боєприпасів у Мощуні. А вже за два дні Василь відчув всю підступність ворожої артилерії калібру 152-мм.
— Але найгірше трапилось 14 березня, коли внаслідок чергового обстрілу російських загарбників загинув мій підлеглий та хороший товариш Олександр Лабунський. Це була дуже важка, непоправна втрата для мене, для всього нашого підрозділу та для України. За кілька днів після цього Олександру посмертно було присвоєно звання Героя України, — тремтливим, сповненим лютою ненавистю до ворогів голосом сказав капітан Боєчко.
Але наші артилеристи сповна помстилися як за смерть Олександра, так і за смерть сотень українських військових та мирних мешканців. За місяць війни на Київщині підрозділ Василя Боєчка знищив десятки одиниць бойової та спеціальної техніки рашистів, велику кількість його особового складу, виконавши понад п’ятдесят вогневих завдань.
Батарея комбата виконала стратегічно важливе завдання щодо стримування контрнаступу противника на столицю з боку села Мощун, розташованого на північний захід від Києва.
— Наші вогневі позиції розташовувались у районі населених пунктів Нові та Старі Петрівці. Допомогу місцевої влади відчували в усьому: виділенні приміщень, транспорту, продуктів харчування. І, знаєте, що найбільш вражало? Це люди, пересічні сільські мешканці: чоловіки, жінки, діти… Вони працювали поруч з нами і вдень, і вночі — відвантажували та споряджали боєприпаси. А очі… Ви би бачили їхні очі… В них — смуток, а водночас з тим надія! — «Ну що, вистоїмо?» — перепитували вони. — Звісно, вистояли, бо по-іншому не могли, не мали права підвести таких людей, — поділився своїми спогадами наш Герой.
Офіцер також розповів, що в цих населених пунктах було створено евакуаційний центр, куди щодня привозили по 300-400 українців з Бучі, Ірпеня та інших опалених війною населених пунктів. Люди прямували сюди пішки під свист і вибухи снарядів, долаючи шлях завдовжки 10 км та більше.
Василь із болем у серці згадує про обстріли будинків мирних жителів. Про те, як жінка з 7-річним сином дістала поранення, а її 2-річна донечка загинула від рашистського снаряда. Як прийшла до села жінка з коляскою, в якій була 5-місячна малеча. «Звідки ти, жіночка?» — перепитали військові в неї. А вона мовчить, від пережитого не може вимовити ані слова. Вже згодом, коли трішки прийшла до тями, розповіла, що в її будинок увірвались окупанти та попередили: або вона йде, або її розстріляють…
Багато що пережив за перший місяць широкомасштабного наступу російських окупантів капітан Василь Боєчко. А головне, командуючи підпорядкованим йому підрозділом, під час місячних боїв на Київщині він здійснив подвиг — утримав довірену йому ділянку плацдарму — не дав ворогу пробитися до Києва з метою оточення столиці. За це, відповідно до Указу Президента України № 122/2022 від 10 березня 2022 року, йому було присвоєне звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
— Коли дізнався про високу нагороду? Цього ж дня, коли бойовий побратим Дем’ян про це розповів, прочитавши про подію в інтернеті. Я спочатку не повірив, а потім дивлюсь, звісно, це про мене. Нагороду ще не отримував, часу не було, я на війні, на позиціях, які не можна залишати. І мама, і дружина з донькою про це знають. Пишаються! А я пишаюсь людьми, з якими служу пліч-о-пліч, нашою нескореною Україною та її мужніми синами й доньками! Разом ми обов’язково переможемо та виженемо ворога з нашої землі! — впевнено наголосив Герой України Василь Боєчко.
Тож відтепер серед уродженців села Семаківці, що на Івано-Франківщині, на одну відому особистість побільшало. І нарівні з видатним науковцем, доктором біологічних наук, професором, членом-кореспондентом Академії педагогічних наук України Федором Федоровичем Боєчком, золотими літерами в історію села вписано ім’я людини з тим самим прізвищем — Героя України Василя Васильовича Боєчка.
На знімку: Герой України Василь Боєчко.
