Коли українські офіцери вирушали до Місії ООН зі спостереження в Грузії наприкінці 1990-х років, вони навряд чи могли уявити, що…
Воїн із позивним «Сонце» пам’ятає рідний Маріуполь різним. Неспокійні 1990-ті, коли місцеві клани ділили багате та успішне місто на сфери впливу, більш стабільні 2000-ті, під час яких портовий і промисловий хаб розквітав, нарощував м’язи та ставав сучасним. Але найкраще він пам’ятатиме його таким, яким Маріуполь став навесні 2022-го: із покаліченими та обпаленими будинками, трупами людей просто неба, очима поранених побратимів, у яких зчитувалось німе «а як же вони тут без мене» та чорними обличчями воїнів «Азовсталі», які готові до останнього подиху захищати рідну землю. А ще — із величезною кількістю розтрощеної українськими захисниками ворожої техніки на вулицях міста…
У мирному житті «Сонце» навчався у спортивному інтернаті за класом греко-римської боротьби. Там здобув не лише гарну фізичну підготовку, а й лідерські навички, адже в закладі було добре розвинуто наставництво, і часто хлопець підміняв на заняттях тренера. Після закінчення навчання займався охоронним бізнесом, також працював особистим тренером для дорослих та в дитячих групах.
У 2014 році на початку російсько-української війни «Сонце» долучився до одного з добровольчих підрозділів. Тоді ж отримав страшну звістку — під Іловайськом загинув старший брат. У цей важкий для воїна період його забрав до себе у підрозділ «Святої Марії» Дмитро Корчинський. І вже у складі цього добробату «Сонце» виконував завдання в Секторі «М», зокрема брав участь в оборонi Маріуполя. У 2015-му був заступником командира тренувальної бази підрозділу в Києві.
У 2016-му повернувся до мирного життя, працював охоронцем і мав невеличкий будівельний бізнес. Згодом пов’язав своє життя із азовським рухом. Виконував обов’язки інструктора в «Школі молодших командирів імені Аксьона і Хоми» на базі в Києві та обіймав посаду хорунжого.
— У нашому полку хорунжий — це не просто прапороносець. Це й ідеолог, і радник командира. Ставлення в «Азові» до прапора надзвичайно серйозне. Відповідно, це велика відповідальність — захист знамена. Орім мене, стяг ніхто в руки не брав, навіть командир.
Широкомасштабне вторгнення російської армії «Сонце» зустрів у Вишгороді, у який перебрався три роки тому. Тут він облаштовував своє життя: придбав квартиру, перевіз дружину з донькою та матір’ю, із друзями вони запустили роботу невеликого спортклубу і якраз мали отримати перший прибуток. Паралельно чоловік займався тренерською діяльністю: проводив для дітей курси із бойового самбо, а для жінок — із самозахисту.
— Зранку 24 лютого почав збирати хлопців. Багато кого з них я вже до того трохи натренував із тактики. Спочатку кинулись у Центр комплектування та СП, але він практично не функціонував. Тож за ніч зібрав усе необхідне, а наступного ранку був на базі «Азову» в Києві. Із собою привів друзів — спортивних, підготовлених чоловіків. Мене призначили командиром новоствореної роти батальйону ССО «Азов Київ». Там майже місяць займався злагодженням та підготовкою батальйону. Обіймав посаду майстер-сержанта та коменданта бази, відповідав за логістику та склади, стежив за порядком та роботою інженерної служби, командував автовзводом. Поступово передавав повноваження людям, які поповнювали підрозділ.
У середині березня доєднався до команди, яка вирушила в Маріуполь. За добу військові дістались міста. «Сонце» потрапив до складу підрозділу, який тримав позиції біля спаленої у 2014 році будівлі міського УМВС. Зазвичай інтенсивні бої тоді тривали з 6-ї ранку до настання сутінок о 6-й вечора. Проте, як говорить «азовець», це росіяни припиняли воювати, коли темнішало. Українські воїни діяли і вночі.
— Ні в них, ні в нас «ночників» толком немає. Ворог узагалі «сліпий», лише спецгрупи забезпечені приладами нічного бачення. А спецгруп у них мало. Ми ж діяли в такий спосіб. Лише смеркало, частина групи залишалась на позиції, невеличка частина — у дозорі. А решта групи заходила на позиції ворога із флангів і кошмарила так званих деенерівців щоранку і щовечора. Коли ми вступали в бій, дозорні збирали інформацію щодо кількості ворожої техніки та людей, і ми повертались назад. І так щодня, поки я там був.
Водночас ворог практично не припиняв авіаударів. Літаки противника з’являлись кожні 5–10 хвилин, і щось завжди прилітало в різних секторах міста. «Сонце» акцентує увагу, що росіяни просуваються вперед лише завдяки необмеженій кількості зброї та особового складу.
— Щодо ворога, то дивувало, коли ж ці росіяни закінчаться. Вони наче у фільмі «Вітаємо в Зобміленді»: ти їх косиш, а вони просто натовпом пруть на тебе. До того ж невправним, непрофесійним, ненавченим натовпом. Незрозуміло одне — навіщо їм дають зброю, якщо вони нею воювати не вміють. Ефект, якби вони були беззбройні, був би таким самим. Єдина їхня перевага — божевільна кількість техніки, вони ніби клонують ці танки.
Українські ж воїни перемагають не лише завдяки високій мотивації, мужності та вправному володінню зброєю. Дуже часто в пригоді стає зухвалість і кмітливість військових.
— Був у противника командир на прізвисько «Алтай», він виходив із нашими хлопцями на зв’язок, змінював голос і говорив то як грузин, то як кадирівець, намагаючись нас залякати. Проте командир групи із позивним «Хенесі» зробив рашиста «двохсотим», але перед цим познайомився із ним особисто. За два дні до ліквідації орка, переодягнувшись у цивільне, «Хенесі» збирав дані по місту. Його спіймали підлеглі «Алтая» і вже хотіли поставити до стінки. Проте росіянина обурило те, що підлеглі без нього прийняли якесь рішення, і він, щоб приструнити їх, відпустив українського командира.
Наприкінці березня «Сонце» зазнав поранення. Того дня інтенсивні жорсткі бої почались десь о пів на одинадцяту. Групу взяли в оточення. По ній працював ворожий стрілець, якого неможливо було дістати зі стрілецької зброї. Майстер-сержант ризикнув змінити позицію і спробувати зняти його з «Мухи» з іншої точки. РПГ на спрацював, а українського захисника противник дістав кулею в пах.
— Я одразу впав, ноги підкосились, на ліктях почав заповзати за ріг будинку, раптово почалась сильна лихоманка, кінцівки похолоділи, водночас зовнішньої кровотечі не було. Зрозуміло, що була внутрішня. Наш евакуаційний автомобіль викликав командир сусідньої позиції з позивним «Алігатор», коли по рації почув, що маємо два важких та 1 легкого «трьохсотих». Водночас побратими дали жорстко росіянам по зубах і прийшли нам на допомогу, розбивши кільце і визволивши з оточення.
читайте також:
Евакуація поранених почалась десь до 18.00. По черзі декількома автомобілями їх доправили до «Азовсталі». Там «Сонце» потрапив на хірургічний стіл до свого товариша зі смішним позивним «Трамадол». Воїн щиро вдячний лікарю за якісно проведену операцію. Із заводу чоловіка вдалось вивезти на початку квітня. Евакуація була надзвичайно важкою. На жаль, це була крайня евакуація поранених військових із території заводу.
Понад місяць «Сонце» проходить лікування. Але попри те, що попереду тривала реабілітація, чоловік уже складає плани на найближче майбутнє. Серед них — запуск і розширення роботи спортивного клубу у Вишгороді, розробка і запуск проєкту з реконструкції зруйнованих будівель, написання заявок на отримання грантів на створення реабілітаційних центрів для ветеранів.
— У мене є заради кого жити і заради чого працювати. Моя дружина займається волонтерською діяльністю і завжди мене підтримує. Донька ставиться до мене як до героя ще з 2014-го. Вона в мене взагалі велика розумниця: відмінниця, займається академічною греблею, знає англійську на рівні С1, вивчає німецьку. А також вміє розбирати та збирати АК і ПМ і мріє стати суддею.
А ще в «Сонця» є улюблений полк «Азов», у якому він служитиме, поки не помре.
— Щойно зможу, повернусь у стрій до побратимів. А зараз хочу ще раз всіх закликати допомогти врятувати українських захисників на «Азовсталі». Підпишіть петицію, це сьогодні єдиний шлях спробувати витягнути живими наших незламних воїнів.
