Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
В ефірі «Сніданку з 1+1» заступник Міністра оборони Ганна Маляр відповіла на запитання журналістів щодо своєї роботи та війни в цілому.
— Чи допомагає Вам на Вашій посаді професійний досвід юриста-криміналіста?
— Звісно, весь накопичений професійний досвід я нині використовую. Треба сказати, що раніше ми допомагали жертвам злочинів і це була моя громадянська позиція, але все ж професійно я все життя займалася злочинами у сфері політики, а це все — злочини, що вчиняються проти основ національної безпеки, і в тому числі — такі злочини проти миру як війна. Багато років навчала наших суддів кваліфікувати злочини на Сході. Я вивчила понад дві тисячі вироків по тих злочинах, які вже тоді були вчинені в районі проведення АТО/ООС, і також була експертом міжнародного кримінального суду в Гаазі. Я там була, і добре знаю ситуацію по зверненнях України — і по воєнних злочинах, і по злочинах проти людяності, тому все це мені допомагає. Зокрема, і курси перемовника в гарячій фазі конфлікту, і курси перемовника в мовних конфліктах, які було запроваджено в Нідерландах спеціально для України.
— Нині дуже багато розмов про те, як кваліфікувати всі ті злочини, як дійти до тієї точки, коли винні будуть покарані. Ви якось собі уявляєте, як усе це буде відбуватися?
— Тут є проблема, з якою ми стикнулися в міжнародному праві. Це — таке лицемірство, слабкість міжнародного права, коли з одного боку війна, або, мовою права, агресія, заборонена міжнародним правом, а з іншого — комбатанти, тобто військові, професійна армія, яким по суті дозволено вбивати й стріляти. Тобто, якщо ми говоримо про майбутню кримінальну відповідальність за цю війну, то йдеться лише за військово-політичне керівництво російської федерації чи будь-якої іншої країни, яка вчиняє агресію, але ми не говоримо про відповідальність підлеглих, звичайних військових, які прийшли сюди і тут убивають.
— Тобто тих, що вбивали й ґвалтували в Бучі, умовно кажучи?
— Ґвалтували — це вже злочин. Це дико звучить, адже війна заборонена, але є правила і звичаї війни, які встановлені. Це — атавізм, із яким треба боротися. Україна сьогодні має шанс заявити це на весь світ і сказати, що так ми не закінчимо війни в цьому світі. Нехай кожен військовий несе відповідальність агресора, який сюди зайшов, навіть якщо він нікого не ґвалтував — він просто вбивав нашого військового, за це теж повинна бути відповідальність, а її на сьогодні у світі немає.
— А як же такий нюанс, після Нюрнберзького процесу він був введений, як виконання злочинного наказу?
— У ситуації, коли ми говоримо про військову агресію, це стосується тільки військово-політичного керівництва. Це прописано в Римському статуті. Якщо простою мовою сказати, це — кримінальний кодекс для міжнародного кримінального суду, яким вони користуються. І там ідеться лише про відповідальність військово-політичного керівництва — не простого військового, який прийшов сюди нас вбивати. Звісно, що за правилами й звичаями війни вбивати можна військових. Якщо ж вони вбивають цивільних, за це вже настає відповідальність — там є поняття воєнних злочинів і злочинів проти людяності. Але, якщо ми у світі хочемо припинити війну, тоді і кожен військовий повинен знати, що, якщо він піде сюди чи в іншу країну, він повинен відповідати. Оце таке лицемірство, яке зараз існує.
Між іншим, після Нюрнберзького процесу ніхто більше у світі не був притягнутий до міжнародної кримінальної відповідальності за агресію. Тобто міжнародні судові інституції слабкі щодо цього злочину. Там притягаються за воєнні злочини, злочини проти людяності — це коли масово знищується цивільне населення, коли дійсно там — зґвалтування, цивільні об’єкти… Якщо ж ми говоримо про агресію, світ слабкий у цьому сенсі, і він не може притягнути до відповідальності за агресію. Більше того, якщо ми говоримо про Римський статут, щоб ви розуміли, визначення агресії там формували 16 років — ніяк усі країни не могли між собою узгодити. Вони його узгодили, коли у нас уже йшла війна. Коли вже з чотирнадцятого року всі знали, що росія — агресор, її допустили в цю комісію, хоча вона не ратифікувала Римський статут, але вона була в комісії, і вони зробили так, що за визначенням агресії, яке є сьогодні, ми ніколи би не змогли їх притягнути до відповідальності.
— Ну, так, одна справа — геноцид і чистки, й інша — агресія. І тут Україна ж може стати прецедентом?
— Так, ми повинні стати флагманом змін у міжнародному праві, і нарешті заборонити не тільки сам злочин агресії, але й дії всіх військових, щоб поняття комбатанта не було, тому що це розв’язує руки.
— Нещодавно був у селі Забуччя, це неподалік від Ірпеня, там — розбомблена хата, і господиня розповідає, що ті офіцери, які там стояли, які жили кілька тижнів у їхньому домі, казали: «Наконец я понял, почему я 15 лет учился, и тепер я могу себя проявить». Проявляючи як? Руйнуючи наші будинки, вбиваючи наших людей? І він від цього отримує ледь не фізичне задоволення…
— Швидше за все, отримує, тому що їх так налаштовували, їх відбирали відповідним способом. Я була в Чернігівській області, у тих місцях, де вони компактно проживали, поки намагалися зайняти цю територію. Я дуже уважно там обстежила і речі, якими вони користувалися, бо вони все залишили, і побут — як усе це відбувалося… Ну, це — абсолютно дика орда, і вони ставляться зневажливо не тільки до нас, вони і один до одного ставляться зневажливо. Приміром, вони, коли тікали звідти, позалишали свої одяг і взуття — забрали одяг і взуття в наших людей, навіть білизну, як місцеві мені розповідали, і — що вони залишили? Взуття їм видали всім однакового розміру. Воно поганої якості, людині дуже незручно. Тобто — це ставлення їхньої держави до їхніх військових. Ми дивилися одяг — це теж абсолютно неможливо носити, воно неякісне, там ні про яку повагу до гідності людини не йдеться. Крім того, я бачила там залишки певних лікарських речовин, які вони вживають додатково, всіляку хімію… І що мене найбільше здивувало в сенсі культури і безкультур’я, що в них місце, де вони сплять, де вони їдять, і, де в них вбиральня, воно все в одній точці розміщено. Дика орда…
— Пані Ганно, ми бачили Вашого чоловіка — Ви намагаєтесь його робити не публічним, адже Ви — дуже публічна людина?
— Я розумію, на що йду, тому я оберігаю свій сімейний затишок і спокій. Війна — це певне випробовування для особистого життя, але так робити акцент саме на моїй ситуації — це не дуже навіть коректно, тому що це так у всіх зараз. Це не моя особиста історія, що я не бачу родину — зараз усі змушені покинути свої домівки, більшість із нас. Зараз більшість із нас не бачить свої родини. Це — не така велика ціна за нашу перемогу, яка в нас буде — це можна заплатити.
— Розкажіть, як жінки долають армійські труднощі і не поступаються чоловікам? Можливо, вся таємниця у високій мотивації українок?
— Зараз є дуже сильний мотив. Історично в нас всіх є великий шанс поставити крапку в цьому багатосторічному зазіханні російською федерацією, раніше російською імперією, на наші землі. Тепер зійшлося нарешті водночас три фактори, що нам постійно заважали в цих війнах. Так, у нас постійно перебували при владі зрадники. Також нас постійно розділяли в суспільстві між собою — це взагалі є нашою національною забавою: посваритися один з іншим. І, по-третє, в нас ніколи не встигала сформуватися потужна міцна армія до того, як починалися ці війни. Нині всі ці фактори зібралися разом: ми єдині, влада готова стояти до останнього і у нас уже дуже потужна армія. Усвідомлення того, що ми всі станемо свідками історичного моменту, коли ми їх переможемо — раз і назавжди — це заряджає.
— Прошу Вас прокоментувати американську програму допомоги Україні в рамках ленд-лізу.
— Нам потрібна допомога, і ми цього не приховуємо. І ви це знаєте, що у ворога є перевага щодо особового складу, і в них перевага за кількістю зброї. Адже вони готувалися десятиліттями. Ну, й країна в них більша, а мілітаризація була частиною державної політики. Тому дійсно, попри те, що ми добре вмотивовані, професійні, наша армія дуже потужно чинить відсіч, у нас все ж є й складні моменти, є й тимчасово окуповані території. Тож це говорить про те, що нам потрібна допомога, насамперед, в озброєнні і, звісно ж, політична підтримка. Однозначно, це переломить перебіг подій. Уже велика кількість допомоги доставлена у війська. Тобто, щоб було зрозуміло, гаубиці 155-м калібром вже стріляють.
— Аби зрозуміти деякі моменти, давайте поговоримо про референдуми на тимчасово окупованих територіях і причини, чому в окупантів нічого не вийшло?
— Це працює українська держава. Я всього не можу сказати, а тільки те, що є у відкритому доступі. У нас є Сили спеціальних операцій, призначення яких, зокрема, працювати на тимчасово зайнятих територіях. Те, що ворог не може сьогодні здійснити свої плани, означає, що там їм не дають це зробити. Там трапляються різні історії. Так, ви знаєте, що сепаратисти зникають і потім їх ніхто не може знайти. Також і наші люди, які там проживають, не надають ворогові жодного шансу. Тобто в них не виходить як у 2014-му, бо Україна вже не та. Тому ми повернемо всі свої землі, попри те, що деякі території, на жаль, сьогодні зайняті.
— Прошу Вас прокоментувати заяву міністра закордонних справ Дмитра Кулеби про те, що ми повернемо територію до кордонів не 2014 року, а 1991-го. Отже, Крим обов’язково повернеться додому?
— Безумовно, бо це наші кордони і наша боротьба — справедлива. Ми чужого не хочемо. Ми прагнемо повернути своє. Тому що будь-яка гібридна позиція в цьому одразу ж розв’язує їм (росії. — Авт.) руки. Тільки жорстка позиція, що все це наше і ми повертаємо його назад. Зауважу, що Україна веде тільки оборонні війни.
— На Вашу думку, що саме треба зробити нам як державі, аби не втратити себе ще раз, відродитися та стати сильною країною?
— Ми вже точно стали іншою державою. Відтепер не буде тієї країни, яка була до 24 лютого. Адже ми повинні стати в усіх сенсах слова військовоорієнтованою країною. Тому що демократія демократією, але захиститися можна тільки зброєю. Тому робитимемо акцент на професійну армію, мілітаризацію і те, що ми самі маємо вміти себе захищати.
— Розкажіть, який рівень навченості мають мобілізовані воїни та чи їх вже добре підготували до бойових дій?
— Наш Президент оголосив мобілізацію. Встановлена межа кількості, а це, щоб розуміли, декілька сотень тисяч осіб. Я нагадаю, що на 24 лютого в наших Збройних Силах було 261 тисяча осіб, із яких військових налічувалося 215 тисяч. Тому ми додатково мобілізовували, і сьогодні в нас понад 500 тисяч людей. Звісно ж, це певний дискомфорт для тих, хто в мирному житті займався мирною професією. Навчання триває від 5 до 15 діб за тими військово-обліковими спеціальностями, за якими було замовлення. І, звісно ж, певні організаційні моменти були. Але в держави немає іншого виходу як тільки мобілізувати таку велику кількість людей, навчити і відправити їх боронити свою країну. Так, в нас у перші дні були проблеми із амуніцією. Це ж відкрита інформація. На сьогодні ж в нас є й постачання бронежилетів, шоломів тощо. Наші вітчизняні виробники нарешті стають на рейки, і до кінця року в нас укладені всі необхідні контракти.
