Олексій із позивним «Теплий» пройшов цей шлях дуже швидко. Буквально кілька днів тому він поновився на службі в зенітному ракетно-артилерійському…
Цей населений пункт Мерефянського району, що на Харківщині, не був окупований московитами, але орки завдали по ньому авіаударів, якими вбили кількох його жителів, повністю зруйнували тридцять будинків та пошкодили ще близько ста.
Нині вулиці цього населеного пункту майже порожні — через авіаналіт, який відбувся 2 березня, більша частина селян покинула Яковлівку в пошуках більш безпечного місця для себе та своїх дітей.
Олександр
Ми припаркували машину поблизу двору із понівеченим будинком. На шум до нас вийшов господар — 65-річний Олександр. Він запрошує нас у двір. Навколо повна розруха — дворові будівлі перетворилися в руїни, теплиця без скла нагадує скелет якоїсь фантастичної тварини…
Чоловік розповідає, що в ту прокляту ніч рашисти скинули поблизу його двору дві бомби. Гатили в «кращих традиціях» російської підлості — вночі, близько 22:30.
— Ми з жінкою вже лягли відпочивати. Почули свист і вибухи. Попадали з обох країв ліжка, заповзли під нього, тоді вже відчули, що на нас у буквальному сенсі сиплеться будинок. Ми вижили… Все зруйновано, все, що будували впродовж життя. Аби зруйнувати все — вистачило кілька секунд. «Дякуємо» «русcкому міру»!
Олександр запрошує нас до того, що колись було його будинком, його фортецею. Ліворуч від входу — кухня. Тут стоять меблі, якесь начиння. Замість стелі — дірка, з якої випирають дерев’яні стойки та сиплеться глина. Дах на будинку відсутній — його просто знесло ударною хвилею. Далі вздовж коридора — те, що залишилося від колись затишного мешкання подружжя. На стінах, по яких, ніби змії, повзуть тріщини — сімейні фото, грамоти онуків за успіхи в навчанні та у спорті. Меблів дуже мало — за місяць після трагедії з будинку майже все винесли. Стіни між кімнатами відсутні — вони не витримали сили удару та розсипалися вщент… Будинок більше не придатний для мешкання. Відновити його навряд чи вийде…
Олександр веде нас через дорогу до будинку сусідів. Точніше, до того, що від нього залишилося. Бачимо руїни, які поховали під собою двох господарів. Поряд — воронка від авіабомби глибиною кілька метрів, у якій вигорілий скелет автівки. Олександр розповідає, що тіла його сусідки рятівники так і не знайшли, але специфічний запах, який присутній поблизу будинку, вказує, що її могила десь тут…
Розповідаючи про загибель сусідів, з якими поряд прожили все життя, Олександр намагається непомітно витерти скупу чоловічу сльозу, а потім ставить нам запитання, на яке ми теж не знаємо відповіді — навіщо колись «братній народ» тепер вбиває українців?
— У центрі селища стоїть меморіал жертвам Другої світової війни. Щороку до нас приїздили люди з Бєлгорода на весняні свята. Все було добре — дружили родинами споконвіку. А тут ми різко стали фашистами для них. Як таке можливо? — ділиться думками чоловік.
Будинку навпроти пощастило більше — відсутній лише дах. Хоча складно щось говорити, не побачивши його зсередини. Біля хати залишки ще одного автомобіля.
Того вечора, за кілька годин до авіанальоту, до господарів приїхали діти з онучкою. Вони мешкають на П’ятихатках, районі, який з початку бойових дій сильно піддається ворожим обстрілам. Але бомби настигли їх і тут, за кілька десятків кілометрів від міста, — розповідає Олександр.
Цю родину трагедія обійшла стороною — постраждав лише автомобіль та будинок. Люди залишилися живі. Незабаром вони покинули Україну…
Ми прощаємося з Олександром та рушаємо далі вздовж вулиці.
Біля одного з дворів зустрічаємо жінку середніх років. Любов запрошує нас до помешкання. Виявилося, що в будівлі вціліли лише стіни та вікна. Все, що всередині — не підлягає відновленню. На кухні — перевернуті меблі, побитий посуд. У центральній кімнаті пробита стеля, на підлозі стирчать залишки чи то ракети, чи то снаряду, в куточку великий порожній акваріум із водою — його мешканці не пережили цієї війни…
Любов крізь сльози намагається себе заспокоїти — головне, що всі живі, хоча, як кажуть, і були на волосину від смерті.
— Коли розпочався обстріл, ми спочатку залишалися в будинку. Але коли хата почала, як кажуть, ходити ходуном, побігли в погреб. Бігли, коли над головою летіли осколки та каміння. Якимось дивом нікого не зачепило. Я тільки потім усвідомила, якій небезпеці піддала дітей, — плаче жінка.
Родина намагається зібрати вцілілий скарб. Все виносять на вулицю чи розносять по знайомих. Попереду — відновлення будинку, але за який кошт це робити — поки не знають.
Молодші діти — 6-річний Вітя та 16-річний Руслан — ведуть мене показати господарство. У хліву нас голосно зустрічають кілька бичків, свиня з поросятами, вівці та разом з нами радіють, що вижили.
Підліток вручає мені в руки кроля та довірливо шепче:
— Було так моторошно. Але я більше боявся за батька — він в ту ніч був на роботі на фермі. Вже в погребі благав Бога, щоб він залишив його серед живих. Яке ж було полегшення, коли він за годину прибіг до нас. Тоді я лише заспокоївся і заснув там на солом’яній підстілці, спав аж до ранку…
Далі хлопці проводять мені екскурсію городом, демонструючи осколки снарядів, які застрягли в деревах та валяються на землі. Попутно жаліються, що школи цього року вже не буде — вона теж серйозно постраждала від авіанальоту. Вони надзвичайні – тільки уявіть, діти мріють про школу, про навчання!
Не буде і секцій з футболу для Руслана та карате для Віті — тієї ж ночі окупанти зруйнували будинок культури та одну зі шкіл у Мерефі. А я, зі свого боку, намагаюся їх заспокоїти — після перемоги все відбудуємо… А сама прокручую в голові запитання — чим провинилася перед росіянами ця родина, яка все життя своєю тяжкою фізичною працею заробляла собі на життя? Чи зможуть вони оговтатися від цієї війни?
Дід Віктор
… Дід Віктор нещодавно повернувся до зруйнованої рашистами хати з лікарні. Там він провів майже два місяці після того, як зазнав поранень внаслідок ворожих бомбардувань. Живе тепер у ванній кімнаті — єдиному вцілілому приміщенні в колись великому заможному двоповерховому будинку.
— Ми жили тут двома родинами — я, моя бабка, син з дружиною та двома онуками. Ввечері 2 березня нагодували господарство, подивилися телевізор та лягли відпочивати. Близько 22:30 почули гул літака, почалося бомбардування. Ми попадали з ліжка, але сховатися не встигли — на нас вже падали уламки.
Подружжя доставили до лікарні. У медичному закладі жінку відразу забрали до операційної, але, на жаль, травми були несумісними з життям. Бомби рашистів забрали життя дружини Віктора…
— Дорогою я тримав її за руку, вона розмовляла зі мною, вона дорікала мені, що не побігли до погреба. Але ми б не встигли все одно… Тепер немає моєї бабки. Як мені тепер із цим жити? Кому ми заважали — жили своїм життям, поралися по собі господарству! Навіщо вони так із нами? — безпорадно запитує чоловік.
