Країна-агресорка тривалий час намагалася насаджувати нам свою культуру та мову… Навесні 2022 року у відомого українського музиканта, телеведучого та військовослужбовця Миколая Сєрги народилася…
Панотець Дмитро Поворотний є настоятелем Храму Покрова Пресвятої Богородиці Православної Церкви України у військовому госпіталі Східного регіону. Окрім того, пан Дмитро відомий в Україні військовий волонтер.
Знайомимось із ним на Алеї Героїв у Дніпрі, де він щойно відслужив панахиду за загиблими в російсько- українській війні військовими й цивільними співвітчизниками. Попередивши священника, що запитання мої будуть гострими, починаю…
Отче Дмитре, чи погодитеся ви з тим, що широкомасштабне вторгнення російської орди в Україну водночас із потужним вибухом патріотизму породило серед українців і не менш могутній спалах ненависті до населення країни-агресора? Її ж бо люто ненавидять навіть ті, хто довгих вісім років вважав бойові дії на сході країни чи не телепостановкою, а ЗСУ – дешевими заробітчанами. Як на таке дивиться церква й Ви особисто?
З точки зору високого гуманізму, християнства та елементарної людяності, ненависть не може вважатися світлою частиною наших почуттів. Утім, на тлі тотальної руйнації бомбами, ракетами й гарматами агресора українських міст та сіл, масового знищення мирного населення, вбивств дітей – ненависть народу до загарбника є природньою та виправданою.
Більш того: вона є одним із чинників енергії спротиву всієї нації. Велика війна перевернула з ніг на голову переконання тих, хто не вважав ідеї «руського міра» для нас прийнятними. Для таких людей криваве вторгнення стало дужим поштовхом до прозріння.
Інша справа – наскільки ця ненависть буде пролонгована в післявоєнний час. Над цим треба думати вже зараз. Не можна жити ненавистю довго, вона випалює душі…
На Вашу думку, колишні «ватники» ненавидять лише кремлівського фюрера із його прісними?
Як би не так! Нині всі збагнули, що путін та його оточення – лише провідники імперських переконань всього населення рф. Скажу, мабуть, сакраментальну річ: і кремлівського очільника, й депутатів держдуми росіяни обирали ДЕМОКРАТИЧНИМ ШЛЯХОМ. Цей факт нічим крити ні незалежним міжнародним спостерігачам, ні спеціалізованим експертним інституціям.
Нема їм що протиставити й результатам соціологічних досліджень щодо високого рейтингу путіна та політики кремля щодо України й інших цивілізованих країн. Тим більше, що власними руками вбивають українців не маніяк-президент чи ляльки-депутати, а звичайні росіяни у військовій формі. Аналогія з Гітлером та гітлеризмом, німецьким нацизмом – просто тотожна! Відповідальні за злочини на нашій землі – всі мешканці рф без виключення!
Панотче, як церква, та особисто Ви дивитеся на зняття будь-якої кримінальної відповідальності з цивільного населення за збройний опір окупантам, та надання бойового імунітету силовим структурам? Кажучи простіше – за фізичне знищення ворогів – де і як тільки це тільки можливо…
Особисто в мене ненависті до росіян як до народу немає. Бо чітко знаю, що вони будуть покарані на небі і землі. Але в цю злу годину мова йде про наше виживання як народу й нації поза належністю до будь-якого етносу! Тому просто нагадаю слова Президента України: «Зараз кожен українець та українка – воїн! Я й сам готовий воювати попри сан, якщо виникне така потреба. Автоматом воювати не вмію і не хочу. А от малу саперну лопатку у руки візьму.
Отче?!!
Не дивуйтеся. Мені лопата у руках звичніша за автомат. Я ж не військовий. Окрім того, хотілося би зазирнути в повні жаху очі бездушних істот, які прийшли на чужу землю вбивати невинних! А щодо позиції нашої Церкви… Днями Священний Синод Української Православної Церкви надав офіційне роз’яснення морального права на використання зброї в умовах війни. Позиція у нас така: використання зброї тими, хто згідно з громадянськими законами наділений таким правом гріхом не є, і це не суперечить заповідям Божим, вченню Священного Писання та Православної Церкви. Навпаки, захист Батьківщини зі зброєю в руках, захист ближніх від агресії ворога, від загрози насильства і смерті від рук чужинців, є громадянським обов’язком та має Боже благословення.
Це стосується й не комбатантів – приміром, лікарів, священнослужителів тощо?
Міжнародне право й деякі церковні канони визнають дозвіл для духовного персоналу, так само як і для медиків, мати при собі легку особисту зброю, призначену не для наступальних дій, а для захисту себе і тих, хто перебуває під їхньою опікою. Бо ж сказано у Книгах Макавейських: «…Не від кількості війська буває перемога на війні, але з неба приходить сила. Вони йдуть проти нас у безлічі пихатості і нечестя, щоби знищити нас і дружин наших і дітей наших, щоб пограбувати нас; а ми боремося за душі наші і закони наші. Він Сам знищить їх перед лицем нашим; ви ж не страшіться їх…»
Фото автора
