Саме на них найчастіше звертають увагу рекрути у 48-й інженерній Кам’янець-Подільській бригаді. Про це АрміяInform розповіла офіцер групи комунікацій Анастасія…
30 діб широкомасштабної війни з російською ордою змінили, часом радикально, настрої та пріоритети українців. Але не наш характер, бо ж «Ми воїни. Не ледарі. Не лежні».
Таких масштабних тектонічних зсувів, які нині хвилями розходяться по всьому світі, людство не переживало з часів Другої світової. Та план росіян «павтаріть», залякати й знищити нас, українців, з тріском провалився. Ми втратили багато, але ми й надалі боремося, що зберегти свої цінності, свою ідентичність, свою незалежність.
Як же справляються з випробуванням війною українці? Що ми відчуваємо і як переживаємо ці жорстокі дні? Ким ми стали за минулий місяць?
Дамо слово соціологам та результатам їхніх досліджень, проведених у березні.
88 % українців визнає, що широкомасштабне вторгнення оркостану докорінно змінило їхнє життя (GradusResearch). За даними комплексного опитування «Адаптація українців до умов війни» («Рейтинг»), попри все пережите в лютому-березні 47 % українців зберігають активну життєву позицію, ще 18 % «застрягли» між пасивністю й активністю. Плюсуючи ці дві групи, в цілому маємо +/— 65 % українців, котрі, за словами соціологів, показують «низький рівень апатії за високого рівня агресивності».
З іншого опитування ми дізнаємося, що 80 % українців готові захищати Україну зі зброєю в руках (для порівняння — у 2020 році таких було лише 59 %), 93 % вірять в нашу перемогу, 98 % — підтримують Збройні Сили України.
Серед емоцій, які стали відчувати українці через напад рф, на першому місці — гнів (62 %). І ця емоція набагато випереджає всі інші, зокрема паніку й безсилля (в межах 10 %), страх і розчарування (в межах 12 % і 18 %).
Не дивно, що на такому ґрунті вже за місяць після вторгнення «русскій мір» на нашій землі швиденько помер.
Про наше ставлення до агресора можна дізнатися й без соціології. Приміром, про це цілком промовисто та об’єктивно свідчить ненормативне побажання «російському кораблю», яке вже стало національним мемом. Але граємо за правилами — статистика каже, що 88 % українців просто ненавидять північного сусіда. Й годі очікувати, що в найближчому майбутньому ця цифра зменшиться. Ми ніколи не пробачимо рашистам цинічні обстріли й убивства українців у Маріуполі, Чернігові, Сумах, Харкові, в сотнях інших сіл і міст.
Сьогодні ми розгнівані та злі й ми не хочемо втамовувати в собі цю емоцію. Це не найшляхетніше почуття, але «злість — дуже сильна та корисна емоція. Важливо спрямувати її раціонально», — доречно пояснює психологиня Оксана Єфремова. Вона радить не злитися на тих, хто поруч, а використати злість із користю: будувати захисні споруди, волонтерити для армії, підтримувати слабших. «Злість — у певному сенсі сила», — каже вона.
Ще кілька гірких цифр воєнної пори — 44 % українців довелося розлучитися зі своїми сім’ями, 19 % довелося покинули рідне місто, село й навіть країну. Так, за даними Держприкордонслужби, з 24 лютого до 24 березня з країни виїхало 2,2 млн наших співвітчизників (здебільшого жінки й діти) та 275 тис. іноземців.
Але є і зворотний рух. У цей же період в Україну повернулися 435 тис. наших земляків, переважна більшість — чоловіки, «заточені» взяти до рук зброю. І цей зворотний трафік не припиняється. Тож нині ми, українці, феноменально швидко перетворюємося на одну величезну армію, яка обов’язково поставить хрест на планах путіністів знищити нашу Вітчизну.
Зрозуміло, що шлях до перемоги буде непростим, але вже тепер 61 % українців хочуть долучитися до відбудови країни, фінансово підтримати або піти працювати на будівництво. Ми єдині (90 %) і в тому, що мусимо «взяти з ворога плату»: рф повинна компенсувати економічні та інфраструктурні втрати, яких зазнала Україна внаслідок війни. Агресор повинен заплатити за кожну краплину пролитої крові, за кожну сльозинку, за кожне понівечене життя.
Отже, узагальнений портрет сьогоднішнього українця має такий вигляд: це розлючена, вмотивована, готова стріляти, вбивати й перемагати рашистів людина, яка мріє після війні засукати рукава й відбудувати свій дім і свою країну.
Такими ми стали тому, що ворог позбавив нас вибору: щоб вижити — ми мусимо перемогти, бо «Хто б там що кому не говорив, а згине зло і правда переможе!»
Разом — до перемоги!
