Значна кількість бійців, які обрали для повернення батальйон безпілотних систем 34-ї окремої бригади морської піхоти «Борисфен» — наочне свідчення саме такого ставлення. Про…
Він завжди усміхався, не пам’ятаю його у поганому настрої. А ще завжди був поруч із підлеглими. Справжній лідер. Таким був у житті, таким навіки залишиться у наших серцях. Так описує свого загиблого командира навідник танка на псевдо «Уран».
Командир роти танкового батальйону окремої мотопіхотної бригади старший лейтенант Олексій Шевченко загинув 26 лютого 2022 року в боях з російським агресором під час виконання завдань у районі Волновахи.
— Під час операції ми були в складі загальновійськового резерву командувача. Тоді все відбувалося стрімко, мав бути прорив колони. Також отримали наказ у складі 3 груп зачистити Волноваху. То відбувалося в ніч на 26 лютого. Рухалися по трьох вулицях. Моя група йшла по верхній. У нас не було сильних боїв та спротиву. Друга група — рухалась центральною вулицею, нею керував генерал-лейтенант Юрій Содоль. Третя проводила зачистку нижньої вулиці під керівництвом заступника комбрига окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Саме на них чатував противник. У тій групі було моїх 2 танки, в одному з них і знаходився старший лейтенант Шевченко, — розповідає командир танкового батальйону окремої мотопіхотної бригади майор Тарас Мазурак.
За словами побратимів, коли танкова група, у якій був старший лейтенант Шевченко, в’їхала в місто, геть нічого не було видно. Тож він вирішив відкрити люк і особисто все оглянути. Виявив ворожу групу, відкрив по ній вогонь, встиг зробити 2 вистріли, якими знищив ворога.
— Коли прогримів вибух, я подумав, що десь з даху сусіднього будинку пальнули РПГ, бо так всюди все було спокійно. Підозрюю, що нас очікували. Ударили в башту танка зі сторони командира. Весь удар він узяв на себе. Усе відбулося дуже швидко, мало що пам’ятаю. Мене відкинуло вибуховою хвилею. Коли прийшов до тями, побачив, що танк палав. Командира поруч не було… — пригадує «Уран».
Як розповів командир взводу на псевдо «Джексон», Олексій не повинен був бути в тому танку.
— Коли призначали екіпажі для виконання завдання, командир підбіг і сказав мені, щоб я йшов до техніки, а він поїде на моїй машині. Я не міг ослухатися, хоча й сам рвався в бій. Але у нього був куди більший досвід, тому він і хотів очолити колону. Усі знали, на командирському місті Шевченко був мов риба у воді: він знав що робити, всі команди віддавав чітко, а підлеглі розуміли його з пів слова. Коли хлопці приїхали і сказали, що Олексій Вікторович загинув — я не міг в це повірити, — говорить командир танка «Джексон».
Не приховує емоцій й командир танка «Гюрза».
— Він був найкращим з усіх! Ніколи не боявся грязюки й болота, не цурався жодної роботи: був і командиром, і механіком, і навідником, а за потреби й психологом. Коли інші побоялися мати справу з нашим жіночим екіпажем, Олексій Вікторович взяв нас під своє крило. Часто жартома запитував: «Дівчата мої, чи підете ви за мною у бій?» І ми готові були йти за ним у саме пекло. Тому наш «Шева» й загинув, бо завжди першим рвався у бій, — ледь стримуючи сльози, згадує «Гюрза».
А ще жінка пригадує, як сильно переживав командир за своїх рідних, які у той час були у Харкові. Особливо боліло серце Олексія за донечку, яку він безмежно любив.
Старший лейтенант Олексій Шевченко був командиром на полі бою, був лідером у житті, він знаходив час для кожного й завжди знаходився у центрі подій — ніколи не ховався по кабінетах. Таким його запам’ятають побратими.
— Дякуємо тобі, командире, за все, ніколи не забудемо твоєї усмішки й доброти. А ворогу ми обов’язково помстимося, — кажуть вони.
Старшого лейтенанта Олексія Шевченка нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
