Про це оператор безпілотних літальних апаратів батальйону безпілотних систем 14-ї бригади оперативного призначення імені Івана Богуна «Червона калина» Дмитро, який щойно повернувся на службу…
За великим рахунком, нікому не цікаві ні біографія, ні його вибачення, адже жодному слову зрадника вірити не варто. Втім — ось вона, стисла історія однієї зради — середньостатистична історія кримського зрадника, колишнього українського офіцера Ігоря Руденка, який вчора своїм виступом відкрив брифінг військовополонених в агентстві «Інтерфакс-Україна».
Свою зраду, як і більшість йому подібних, він пояснює меркантильними інтересами. Мовляв, спокусився на «золоті гори», обіцяні кремлем. Високі зарплати, низькі ціни, житло тощо. Натомість зрадники у Криму отримали все з точністю до навпаки: підвищення цін на продукти, пальне та геть усе, про що не згадай. А ще — цілковите презирство з боку російських офіцерів, які інакше як зрадниками і сепаратистами їх не називали. Та й перевестися служити з Криму на материк їм не дозволили.
Військовополонений підтверджує той факт, що російські офіцери заздалегідь знали про вторгнення в Україну.
— Підготовка нашої бригади у січні-лютому була дуже серйозною, — говорить Руденко. — Постійні перевірки боєготовності, навчання з бойовою стрільбою, завантаження повного БК у бойові машини. Тільки строковики могли не здогадуватися про це, а офіцери розуміли.
Ще — по строковиках. Руденка наче дивує той факт, що вони виявилися неготовими до ведення бойових дій, і тут він наче відкриває для себе й слухачів те, що солдати строкової служби, можливо, навіть автоматів у руках не тримали й не стріляли з них. Це свідчить як про те, що путін насправді відправив строковиків на вірну загибель, як гарматне м’ясо, так і про неготовність так званої другої армії світу до реальної сухопутної війни.
Також полонений підтверджує факти використання мирного населення як живого щита під час бойових дій.
— Якщо путін каже, що російські військові не стоять за мирними громадянами, це не так, і вперше я у цьому переконався у 2014 році, коли за периметром нашої бригади у Перевальному стояли «зелені чоловічки», і всюди були мирні мешканці, — розповідає військовополонений. — Потім, у Новій Каховці, наш гаубичний дивізіон вів вогонь зі стадіону, навколо якого були житлові будинки мирних мешканців…
Підтверджує Руденко і вбивства місцевого населення.
— Я бачив, як розстріляли з автоматів цивільну машину. Там була жінка, а за кермом — її син. Розстріляли тільки тому, що вони їхали і не зупинились…
Одразу ж після першого залпу кримського дивізіону окупантів накрили смертоносним вогнем українські міномети та «Байрактари», що вселяють містичний жах у душі росіян.
За два дні, на шляху до Херсона, колони цієї бригади були розгромлені під Баштанкою. Руденко й ще близько 10 вцілілих військовослужбовців переховувалися у лісопосадці, поки не здалися озброєним рушницями місцевим мешканцям. Після цього цілком очікувано вони масово прозріли й просять своїх співвітчизників і співслужбовців не вірити путіну, повертати зброю проти тих, хто їх посилає в Україну та не нести смерть українському народу, серед якого вони не побачили ані нацистів, ані якихось міфічних нацбатальойнів. Звернення — це непогано, втім, не забуваймо й про ціну слів зрадників, адже, як відомо — хто зрадив один раз…
