Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Мій колега військовий кореспондент Олександр Шульман став автором уже крилатої фрази сьогодення: «Триває… надцятий день 8-річної війни, що тягнеться вже сторіччями…» І справді, оборона України проти нашого скаженого північного сусіда розтягнулась на віки. За цей час московити намагалися не лише підкорити чи вбити нас фізично, вони переписували нашу історію, принижували культуру, нищили літературу… Та українці, попри всі залякування, створюють нові сенси та змісти, здобувають нові перемоги, народжують нових героїв, вчаться на поразках та йдуть далі з високо піднятою головою. І всі гуртом пишуть власний код нації, зокрема й літературний.
Тож чи дійсно існує літературний код та чи взагалі можна через літературу зрозуміти менталітет і характер народу, в інтерв’ю Радіо «Місто над Бугом» розповіла літературознавець, викладачка Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, голова Вінницької міської організації «Союз українок» Оксана Пойда.
— Якщо взяти українську літературу і простежити її від самих початків, можемо сказати, що це — література, яка говорить про менталітет українців як мирного народу, народу-сіяча, творця з найкращими енергетичними посилами людей, котрі здатні творити культуру високого рівня. І джерелом, звідки це черпає література, передусім є фольклор: наші календарно-обрядова поезія, неймовірної краси пісні, пов’язані зі всіма хліборобськими процесами, прислів’я, приказки, загадки. Це те, з чого ми всі виростаємо — від колискової до бойових пісень, які кличуть до волі та свободи.
— З огляду на це, якщо стисло, код української нації — який він?
— Нам часто нав’язували, що українська література нескінченно плачевна й сумна. До слова, багато хто має схожу думку і про наш Гімн, його пасивність у рядках «Ще не вмерла України і слава, і воля». Але я цієї пасивності не бачу: допоки жевріє хоча б одна іскра, то вогонь не вмирає. Саме під цим гаслом українці боролись за свою незалежність, саме за ці рядки їх вбивали. Значить, вороги їх бояться. Коли ми сьогодні дивимось відео із фронту, то чуємо рядки нашого Гімну. Він настільки трепетний. Тож саме такі гострі моменти історії дають можливість усвідомити той чи інший літературний твір, особливо знаковий.
— Вважається, що трьома стовпами української літератури є Тарас Шевченко, Леся Українка та Василь Стус. Чому саме ці три прізвища?
— Нашій нації пощастило мати таких пророків, як вони. Це люди, які йшли попереду нації. Можливо, в певний момент їх не розуміло суспільство, адже вони випереджали свій час. Шевченко взяв на себе сміливість називатись Кобзарем, тобто носієм духовності нації, і це був усвідомлений вибір. Він стукав до душ українців, нагадував, чиї вони діти, яких батьків. І в той час, коли тоталітарна російська імперія душила Україну, він говорив, що українці — це особливі люди, варті того, щоб боротися за себе. Якщо говорити про 19-те століття, то саме література стала тим стовпом, який підпер українців. Вона боролась на рівні з піснею та з театром за українську душу. І Шевченко, який, дійшовши до кінця життя, мав сміливість заявити, «у нас нема зерна неправди за собою», говорив за всіх нас.
— Назва «росіяни» виникла при Петрі І у 18-му сторіччі. Шевченко писав у 19-му, але він жодного разу не вживав «росіяни», весь час «москалі». Як він через літературу показував своє ставлення до них?
— Московське царство хотіло вкрасти нашу культуру, нашу історію, бо свого путнього нічого не мало. Це були нащадки тих, хто руйнував, крав, грабував, вбивав, відбирав. І їм треба було підперти себе якоюсь потужністю, щоб Європа їх визнала, тому була вкрадена наша назва. Шевченко свідомо, я, наприклад, ніде не зустрічала в нього, не визнає назви Росія, він кругом говорить москаль у сенсі загарбник, окупант, ворог, руйнівник. Згадайте хоча б усім відоме «Кохайтеся, чорнобриві, Та й не з москалями». Або «Великий льох», усі розділи якого спрямовані проти Росії та московщини. У цьому творі показовим є розділ «Три душі». У ньому українські душі поневіряються. Одна за те, що напоїла коня Петра І, інша — немовлям усміхнулась до Катерини ІІ, а третя — побажала добра Богдану Хмельницькому, перейшовши вповні з водою, коли він їхав Москві присягати. Тобто Шевченко застерігає, що будь-яке пособництво ворогу для українця смертельне, стає отрутою. Навіть якщо воно неусвідомлене. Шевченко прекрасно розумів, що ворог залишається ворогом. Тому всі його посили до українців є застереженням, що з Москвою нам не по дорозі.
— Українська література є літературою виховання. Що про це скажете?
— Для українців характерно думати про збереження себе для майбутніх поколінь. Наша література — це надбання вільних духом людей, які прагнуть до освіти, духовного та фізичного розвитку. Згадаймо «Вічного революціонера» Франка: «Дух, наука, думка, воля — Не уступить пітьмі поля».
У своїх творах видатний український філософ 18-го сторіччя Григорій Сковорода вчить українців, як трудитись, як себе реалізувати як особистість, як виховувати дітей, як не зазіхати на багатство, а радіти найменшому, що в тебе є, — сонцю, природі, пташкам. Бо найосновніше — духовний розвиток. З будь-якого твору високого рівня ми можемо чогось навчитись — як зберігати вірність, любити рідний край, розуміти, що це твоя земля, іншої у світі такої не буде.
Окремо виділяється в українській літературі тема любові до матері, до родини. Для українців споконвіку характерне звертання до батька-матері на Ви, натомість у росіян — на ти. Послухайте, як розмовляють полонені росіяни зі своїми батьками… Це ж жах.
Різняться й наші казки. Так, у наших ми бачимо боротьбу українців за незалежність, волю, працю задля чогось, а також мудрість, присікання будь-якої брехливості. У російських — їде хлоп на печі і чекає, щоб «по щучьему веленью, по его хотенью» за нього все зробили. Та хто ж тобі має щось давати?! Трудись, та й будеш мати.
Тобто немає в нас тої плачевності, яку нам намагались нав’язати. Візьмімо, до прикладу, «Народні оповідання» Марка Вовчка, де йдеться про українських жінок-кріпачок. Проспер Меріме писав: «Я відчув у них спонукання рабів боротися з панами».
Тож якби росіяни і разом з ними путін читали українську літературу й знали цей генетичний код, спрямований на боротьбу, то вони б до нас не полізли.
— Основний код Лесі Українки, що можете про нього сказати?
— Леся — європейка неймовірно високого рівня. Про це наголошує Оксана Забужко, говорячи про неї як про останню представницю кількох століть української європейської лицарської культури, яка всією своєю творчістю та світоглядом дає абсолютно завершений пам’ятник цієї культури.
— До чого закликала Леся Українка у своїй творчості?
— Вона прагнула виховувати через творчість. Виразне місце посідає Лесин невеличкий «діалог» у «В дому роботи, в країні неволі» між двома робітниками-рабами. Один говорить, що навколо все погано, зле, нічого робити не хочеться. А другий мріє, що якби він був вільний, як би він по-іншому будував. Тобто зустрічаються дві ідеології, два світи: один руйнівний, другий — творець.
Неймовірно потужною є поема «Бояриня», де Леся Українка робить порівняльний аналіз України та Росії. Головна героїня Оксана виходить заміж за українського козака, представника при московському дворі. Згодом вона розуміє, як помилилась, ідеалізуючи чоловіка, який покинув Україну, щоб служити цареві. Молода жінка на власні очі побачила, що українців не цінують в Московії, ними нехтують, з них роблять прислужників. І коли чоловік запропонував повернутись до України, коли повстання козаків було придушене, вона спитала: «А я дивую, ти з яким лицем збираєшся з’явитись на Вкраїні! Сидів-сидів у запічку московськім, поки лилася кров, а тепер, як „втихомирилось“, ти їдеш туди…» Оксана вважає себе зрадницею й помирає від туги, що не змогла реалізуватись як українка.
Якщо говорити про українську аристократію, то цей феномен був похований під руїнами сфальсифікованої історії. І нам треба це по крупинках зараз витягати.
— Днями на одному з відео всі українці бачили, як російські пропагандисти здивовано обговорювали, що вони не врахували, що за 30 років українцям вдалось збудувати націю. Гадаю, вони не знають, що ми не будували, а відроджувались…
— Так, думаю, що саме завдяки культурним надбанням, нашій історії, яка нарешті поступово починає повертатись у правдивому своєму обличчі, через ментальність, через дуже багато чинників українці почали відроджувати та формувати націю. Ми відходимо від тієї маловартісної народності, яку нам нав’язували за радянщини. Варто загадати лишень кінострічки за радянської влади, де українці постійно подавались як зрадники, чи анекдоти про хохлів тощо. Москалі завжди намагались нас знищити, бо ми кращі. Але вони не врахували дух українців, який тлумлять, а він відроджується і дає сили боронитись. Ми живимось історією, культурою, літературними джерелами. Ми ніколи не мали у своїй історії загарбницьких воєн, ми постійно визволяємось від усілякої погані, яка безкінечно лізе на українські землі.
— Російський журналіст Олександр Невзоров, який колись був у Чечні, сказав, що українці набагато краще б’ються за чеченців, які завжди вважались гарними вояками. І ще багато хто звертає увагу, що практично немає українців, які б здавалися в полон. Тобто нація, вихована на Шевченкові, Лесі Українці та Василеві Стусові, не може здатись…
— Із дитинства кожен українець поринає у світ героїзації козацтва, це, напевне, у крові кожного з нас. Сміятись з ворога навіть під загрозою катування, і в полон не здаватись. Адже ворог не заслуговує на те, щоб нащадки вільних козаків ставали перед ним на коліна. Краще вже смерть, ніж наруга. Говорячи про козаків, варто пам’ятати, що вони були не просто бідні кріпаки, які тікали від панів. Козацтво — це був свідомий вибір українців. Чоловік не міг одружитись, поки не пройшов Січ. Це було його випробування на міцність, мужність, вміння захистити рідну землю, родину, дітей. На рівні з чоловіками стояли жінки. Адже допоки чоловік захищав землю, жінка орала, сіяла, виховувала дітей. Вона ростила їх у любові до рідного краю. І кожен українець буде стояти до смерті за свою землю.
А ворога треба нищити, його не можна жаліти, особливо москалів, бо це наскрізь брехливий народ. Вони тобі в очі дивляться і кажуть, що нічого не знали. Та добре вони все знали, куди і чого їдуть. І якщо ти до москаля повернешся спиною, то він тобі встромить ніж у спину. Про це треба пам’ятати завжди.
— Тобто можемо сказати, у нас прокинулась генетична пам’ять?
— Вона не те щоб прокинулась, вона постійно культивувалась. Перед загрозою спільного ворога українці завжди консолідуються. І ми маємо в нашій літературі багато творів, де про це йдеться. До прикладу, Іван Франко в історичній повісті «Захар Беркут» розповідає, як українці в Карпатах зупинили нашестя монголів. Інакше ця навала знесла б Європу. І Європа має нам бути вдячна за те, що ми її зупинили тоді.
— Історія повторюється знову і знову…
— Так, не дарма Олександр Олесь писав, що «коли Україна страждала, Європа мовчала». Хоча тепер мені здається, Європа нарешті прокинулась і розуміє, якщо спільними силами не будемо боротися з ворогом, то знову буде все йти по витку.
— Давайте ще трошки поговоримо про Василя Стуса, його літературний код, про те, що, власне, він хотів донести українцям.
— Євген Сверстюк у праці «Летюча зірка української літератури» писав, що Стус — людина рідкісної моральної обдарованості, голос сумління у світі розхитаних і розмитих понять чести, правди, порядности. На такій дорозі поети гинуть«. Досліджуючи творчість Стуса, я була просто вражена, наскільки сильною була його любов до людей. З дитинства він, коли читав про героїв, мріяв стати таким, як вони. Водночас це бажання героїзму поступилось переконанню бути людиною. «Обов’язково бути доброю людиною, тобто такою, що намагається більше віддати іншим, ніж брати», — писав він синові. Ось ця віра в людину, безумовна любов до неї, відчуття її болю, найточніше окреслюють Стуса. Якщо брати його листи до сина, то це просто підручник з виховання дитини. І всі постулати українців: бути порядним, чесним, займатись саморозвитком, вивчати власну культуру, знати добре мову, збагачуватись щодня, чинити по честі, по совісті — все це там закладено. Стус є пророком України.
— Якщо взяти роки радянської окупації України, наскільки боротьба письменників через їхню творчість була живою?
— Я б почала трохи раніше, з періоду безкровної революції 1917 року, коли в Україні створили Центральну Раду, яка проголосила автономію. Тоді вперше за кілька століть з’явилась надія, що народ України буде творити своє життя. Саме цей настрій людей, коли вони радіють змінам і хочуть їх, надихнув Павла Тичину до написання поеми «Золотий гомін». Для мене цей твір дорівнює Майдану: безкровно, культурно змінити владу, якщо вона не така, робити щось для поступу вперед. І цей поступ уперед постійно присутній у творчості українських письменників. Молодий Тичина — це геніальна людина, це безмежна залюбленість у світ, це віра в можливість усе зробити та досягнути власними силами. Потім жахи Голодомору 1921 року, розчарування у владі, як він писав: «Ждали ми героя, а встав свинопас». Тичину нищили, залякували фізичною стратою, але, попри все, у 1943 році він пише: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була».
Як ми знаємо, період так званої оголошеної українізації закінчився дуже трагічно. Адже понад тисяча діячів культури й мистецтва були просто знищені радянською владою, яка боялась, що творча еліта спонукає українців рано чи пізно вийти зі складу СРСР. Тут можна пригадати і культурне гасло, яке проголосив Микола Хвильовий — «Геть від Москви», тобто геть від імперської ідеології, яка ні до чого хорошого привести не може. І Хвильовий, і Зеров та інші прихильники високої культури казали про те, що Україна має йти європейським шляхом.
Беремо Володимира Сосюру — «Любіть Україну, як сонце, любіть». Цей вірш він написав у 1944 році. За цей вірш поета обвинувачували в «буржуазному націоналізмі». Радянську цензуру не пройшли такі слова: «Без неї — ніщо ми, як порох і дим». Людину просто зацьковували за любов до рідного краю. Сьогодні українці в соцмережах часто цитують наших класиків.
— Отут я згадала Сергія Нігояна, янгола Небесної Сотні, який багато цитував Шевченка. Зараз у соцмережах з української сторони теж багато хто цитує Кобзаря та інших класиків. А ось з російського боку щось не видно цитат Пушкіна, з якими б окупанти йшли в бій…
— Про це дуже влучно написав Сергій Жадан: «У нас, українців, щойно починається який движняк — відразу з’являються цитати Шевченка. Так було під час усіх революцій, так є сьогодні. Ось не уявляю, щоб росіяни йшли в бій, декламуючи Пушкіна, чи виходили на барикади з цитатами Салтикова-Щедріна. Та й узагалі — не дуже уявляю їх на барикадах». Цим ми відрізняємось. Просто подивіться ті відео, де одиниці виходять в Росії на протести, і цих людей хапають, волочать. А всі інші стоять і знімають на мобільні. Це просто жах. Та кидайтесь, відбивайте цю людину! У нас спрацьовує єднання громади, коли навіть проста жіночка відбиває дитину. Громада — це сила. Єднання українців іде через усю літературу. Як і інтерес до кожної людини, світ якої ціннісний і унікальний, і цей світ треба цінувати й любити.
— На завершення розмови Ви хотіли згадати про цьогорічну Шевченківську премію.
— Так, дуже радісно, що Шевченківську премію отримала «Доця» Тамари Горіха-Зерня. Цей роман розповідає про боротьбу українців на Донбасі 8 років тому, коли розпочалась війна з московською імперією зла, і про зародження волонтерського руху. Це просто неймовірна річ. Раджу всім її прочитати.
