Є люди, для яких армія є сенсом життя. Це зовсім не означає, що вони не можуть влаштуватися в «цивільному вимірі». Таких дисциплінованих, відповідальних та професійних співробітників залюбки візьмуть на роботу в будь-яке підприємство чи фірму, але вони самі не можуть уявити себе поза межами військового колективу. Такі люди зберігають вірність військовій професії і залишаються в строю, доки можуть приносити користь.
Уперше одягнув військовий однострій більше ніж 40 років тому
Полковник Олександр Дем’янчук саме з таких людей. Він виріс у родині військового і з самого дитинства пізнав усі «принади» гарнізонного життя з казенними квартирами, постійними відрядженнями батька та частими переїздами до нового місця служби. Тому, коли постало питання щодо вибору майбутньої професії, Олександр довго не вагався, адже знав, що пов’яже своє майбутнє з військом. Більше ніж 40 років тому він уперше одягнув військовий однострій, а здається, що це було наче вчора.
По закінченню школи Олександр Дем’янчук склав іспити до Харківського гвардійського вищого танкового командного училища і зробив перші кроки у своїй кар’єрі військового. Чотири роки навчання промайнули і на молодого лейтенанта чекав його перший танковий взвод у «Десні». Йшли роки, мінялися гарнізони та посади. Довелося послужити й у Німеччині. З роками приходив досвід і чітке усвідомлення правильності обраного шляху. Командир роти, начштабу батальйону, комбат… По закінченню у 1998 році Академії Збройних Сил України (тоді так називався Національний університет оборони України імені Івана Черняховського), вже підполковник Дем’янчук направляється знову в «Десну» на посаду начальника штабу танкового полку. Потім були посади в органах військового управління і врешті-решт у 2008 році, маючи 28 «календарів» вислуги, полковник Дем’янчук вирішив, що настав час спробувати себе у «цивільному» житті.
— Як не дивно, такий довгоочікуваний та жаданий «дембель» у життя кожного військового вривається раптово і несподівано. Як би хто на нього не чекав і готувався, — говорить Олександр Олександрович. — Так і в мене сталося. Після звільнення в мене була нормальна високооплачувана робота. Згуртований колектив, але певну ностальгію за армійським життям таки відчував.
Тому не вагаючись пристав на пропозицію колишніх співслужбовців влаштуватися на роботу в оборонне відомство. Саме на посаді держслужбовця в Міноборони Олександр Дем’янчук зустрів 2014 рік.
— Я намагався триматися в курсі подій, проте відчував, що не зможу залишатися на цивільній посаді, коли йде війна і гинуть мої бойові побратими. Я чітко пам’ятаю день, коли остаточно вирішив повернутися до війська. Того дня я побачив, як тоді, ще полковник Ігор Гордійчук, отримував «бронік» та інше екіпірування перед відбуттям в район АТО, — згадує Олександр Олександрович. — Це був останній раз, коли я бачив Ігоря Гордійчука до поранення.
Формувати військову частину в умовах обмеженості ресурсів та під час бойових дій — завдання з категорії надскладних
Уже наступного дня Олександр Дем’янчук пішов до військкомату. Враховуючи великий досвід служби на командних і штабних посадах, полковнику Дем’янчуку запропонували обійняти посаду начальника штабу 1-ї спеціальної бригади територіальної оборони у місті Кропивницький. Згодом на її базі була сформована 57-ма окрема мотопіхотна бригада. Саме її формуванням і займався Олександр Олександрович.
— Формувати військову частину в умовах обмеженості ресурсів та під час бойових дій — завдання з категорії надскладних. Але на це ніхто не зважав і вже в листопаді 2014 року підрозділи бригади тримали оборону в районі тимчасово окупованої Горлівки, — говорить полковник Олександр Дем’янчук.
На початку 2015 року полковник Дем’янчук залишався в Кропивницькому і продовжував роботи з формування бригади. Була ще одна причина, яка тримала Олександра Олександровича в мирному місті. Саме в цей час у нього були проблеми зі здоров’ям — його прооперували, тому відбути на передову він не міг фізично.
— Як тільки почав трохи пересуватися після операції, я банально втік з лікарні й приїхав у розташування своєї бригади, — згадує Олександр Дем’янчук. — Як я міг бути в мирному місті, коли підрозділи моєї бригади воюють?
У січні 2015 року 57-ма отримала наказ зібрати резерв бригади й відбути у розпорядження командування сектора «С», який тримав оборону в Дебальцевому. Полковник Дем’янчук тоді «поставив до строю» майже всіх людей, що були у наявності.
— Тоді ми змогли «наскребти» 65 осіб з усіх підрозділів забезпечення та штабів і командування сектора «С» поставило завдання посилити підрозділи 128-ї бригади, — згадує Олександр Дем’янчук.
65 осіб, озброєних лише автоматами… Сьогодні здається, що таке підсилення мало що могло б змінити. Проте в той складний час і такий резерв був суттєвим.
— Моїх людей розподілили між взводними-опорними пунктами 128-ї бригади, які тримали оборону в районі селища Чорнухине. Всі вони діяли під керівництвом командирів ВОПів, але все ж таки вони були моїми людьми, яких я привів для виконання завдань, — говорить Олександр Олександрович.
Ця відповідальність за «своїх» людей висіла моральним вантажем на полковнику Дем’янчуку протягом усієї Дебальцівської операції. Певно тому він з таким жалем згадує свої загиблих товаришів: старшого лейтенанта Миколу Карнаухова, солдатів Євгенія Шверненка, Віталія Іскандарова та Олександра Мокляка, які загинули під час танкової атаки російських збройних формувань на взводно-опорний пункт «Віталій» та солдата Анатолія Шумила, який поліг на ВОПі «Балу».
Бої під Дебальцевим змінили не лише тих, хто брав там безпосередню участь, а й усі Збройні Сили
— Під час бойових дій я діяв як звичайний стрілець. Звісно, ні в якому разі, щоб не зашкодити авторитету командиру ВОПу, я не втручався у процес керування. До того ж після операції рана ще не загоїлася, тому повноцінно пересуватися я практично не міг, — говорить Олександр Дем’янчук.
Так під постійними обстрілами та в умовах жорстких бойових зіткнень тривала оборона Дебальцевого. А потім надійшов наказ на відступ…
— Спокійно зібрали озброєння, завантажили «300-х» і висунулися в район Бахмута. Ну як «спокійно»… Звісно ворог постійно обстрілював колону. Виїхали на УАЗику, але після перших обстрілів довелося пересісти на БМП. Так, тримаючи один одного на броні, і прибули в Бахмут (тоді ще Артемівськ), — згадує Олександр Олександрович.
Сьогодні полковник Дем’янчук проходить службу на посаді начальника відділу організації захисту цивільного населення центру цивільно-військового співробітництва Об’єднаного штабу Командування об’єднаних Сил ЗС України. За участь в обороні Дебальцевого, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Олександр Олександрович нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
На моє запитання, чи можна було б утримати Дебальцеве тоді, Олександр Олександрович відповів: «Сьогодні так! Тоді, з тими резервами та озброєнням, — ні».
— Бої під Дебальцевим змінили не лише тих, хто брав там безпосередню участь. На моє особисте переконання вони змінили всі Збройні Сили. Так, ми відступили, але зберегли боєготовність і набули неоціненного досвіду. Це також дорогого вартує, — впевнений полковник Дем’янчук.
Та найголовнішою оцінкою своїх дій і своїх підлеглих, Олександр Олександрович вважає схвальні відгуки на адресу резерву з 57-ї від бійців 128-ї бригади, поруч з якими воювали його люди.
Фото Дмитра Юрченка та особистого архіву Олександра Дем’янчука
