Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
У Бориса є мрія — повернутись додому, до рідного Донецька. Прогулятись рідними вулицями, завітати на улюблений стадіон, сісти ввечері в затишному кафе із філіжанкою кави і довго-довго дивитись на людей. А ще в чоловіка є пекучий біль. Біль від того, що вже майже 8 років він не був на могилі батька, і квіти туди приносять час від часу лише його друзі. Тож воїн робить все від нього залежне, аби наблизити здійснення мрії та нарешті самому запалити свічку біля фото найближчої людини…
Донецьк
2013 рік. Донеччанин Борис Овчаров – завідувач складу великої будівельної компанії. У нього підростає син, є власна квартира. Життя спокійне, виважене, сплановане та передбачуване.
Коли в Києві почався Євромайдан, чоловік розгорнув активну діяльність на його підтримку, але спочатку — у Facebook. Сам про себе тих часів напівжартома згадує, як про такого диванного прибічника Революції Гідності, який активно публікував дописи в мережі про Степана Бандеру, Романа Шухевича тощо.
На початку січня 2014-го Борис отримав із невідомого безіменного профілю повідомлення: «Скажіть, будь ласка, це ви?» із прикріпленим файлом. У документі під назвою «Зрадники Донбасу» містився список осіб із їхніми паспортними даними та адресами.
— Я побачив своє ім’я та прізвище, — розповідає чоловік. — Скажу відверто, спочатку напружився. Вирішив зустрітись із відправником. Виявилось, що це були організатори донецького Євромайдану. Відтоді разом із ними виходив на проукраїнські акції. Ми збирались біля пам’ятника Тарасові Шевченку або ж біля бібліотеки імені Крупської в центрі міста. Провели мітинг із відзначення Дня Соборності, активно долучались до блокування підприємств, які спонсорували Партію регіонів.
Майдан
Емоційно Борис наголошує, що коли розпочалась збройна агресія Росії проти України, Донецьк не мовчав. Мешканці міста, навіть попри те, що представники силових структур застосовували силу проти них, щодня виходили на вулиці міста за Україну — із проукраїнською символікою, гаслами та закликами.
— На площу нас виходило десь до сотні людей, готових битися за Україну. Виходили і ті, хто був не готовий до збройного протистояння, але хотів показати свою позицію. А проти нас — сотні озброєних силовиків та «тітушок», — згадує воїн. — Били, ставили на коліна. Ми знову виходили…
Борис наголошує, що вже від початку березня в Донецьк заїжджало багато автобусів із ростовськими, таганрозькими, воронезькими тощо номерами. І що, якби Росія не підтримувала проросійськи налаштованих мешканців, Донецьк би не здався.
Наприкінці квітня Борис Овчаров дізнався, що його адресу «злили» силовикам, і краще було місто залишити. За кілька днів чоловік виїхав із рідного Донецька та відтоді більше там не був. У Києві зустрівся з побратимами з Майдану, які служили в добровольчому батальйоні «Азов» і запропонували доєднатися до них.
Війна
У складі батальйону «Донеччанин» — саме таке псевдо обрав чоловік —пройшов місяць інтенсивних тренувань на полігоні, а 13 червня брав участь у першій своїй бойовій операції — у штурмі центрального кварталу Маріуполя. Згадує, як вже після звільнення всіх будівель, захоплених терористами, мешканці міста поїли «азовців» чаєм, пригощали бутербродами та дякували за те, що їх врятували.
У той самий період чоловік раптово став відомим на центральному російському телебаченні. Безпринципний російський пропагандист Володимир Соловйов в одній зі своїх програм показав відеоролик, де Борис емоційно розмовляє з донецьким підлітком, який під час мітингу 9 травня топтався на українському прапорі. Росіяни, звісно, подали це під зовсім іншим кутом. Відео розлетілось мережею.
— Десь за тиждень після цього до моєї мами, яка тоді залишалась в Донецьку, прийшли до десятка місцевих молодиків, серед яких були й мої колишні однокласники. Такі собі нікчеми — пияки, безробітні, дехто навіть школу не зміг закінчити. Почали цікавитися мною та залякувати її. Мама одразу забрала мого 5-річного сина і виїхала до рідні в Київ, — згадує воїн.
Восени 2014-го Борис Овчаров у складі батальйону ОУН заїхав на околиці Донецька — у Піски. У перший же день потрапив під шалений обстріл. Хоч і мав уже підготовку, розгубився — не знав, що хапати, куди бігти. З часом звикнув. Згадує, що обстріли були щоранку і щовечора. Гатили практично зі всього — і ворог, і українські захисники.
Були й цікаві ситуації. Особливо через те, що тоді в Пісках воювали різні підрозділи: 93-тя ОМБр, батальйон 95-ї ДШБр, «Правий сектор», батальйони «Дніпро-1» та «ОУН».
— 29 грудня на 18-ту позицію зайшли ворожі ДРГ так званого батальйону «Восток». Зав’язався бій, під час якого загинуло 2 бійці 93-ї бригади, у ПС було кілька важких «300-х». Бій закінчився. Йду з побратимом, і тут з будинку виходить якийсь чоловік, одягнений у «горочку», натикається на нас і починає потихеньку відступати. Дивимось, а в ньому два простріли. Кажемо: «Гайда до медиків, ти ж поранений». А підрозділів багато, в обличчя ми всі один одного не знаємо. Ми його до медиків, вийшли покурити, а тут крик: «Йомайо, та це ж сепар». Ми назад. А там вже розбираються, що з полоненим робити. І тут дуже легко зрозуміти емоції побратимів вбитих хлопців.
Врешті-решт, полоненому надали медичну допомогу і обміняли на чотирьох солдатів ЗСУ, одного хлопця з «Донбасу», трьох «трьохсотих» та двох «двохсотих».
ДАП
А потім була оборона «крайної точки» Донецького аеропорту. Наприкінці грудня командування сектору виділило «квоту» для добровольців на захід в ДАП — на метеостанцію. Як пригадує Борис, у батальйоні «билися» за право зайти туди. «Донеччанин» потрапив на метеостанцію у Святвечір. Оборону метеостанції тоді тримав зведений підрозділ: хлопці з «ОУН» та «Правого сектору», воїни з 80-ї та 93-ї бригад, з 3-го полку спецпризначення прикривали вивезення поранених «кіборгів».
— Графік був божевільний: годину працюєш, годину спиш, три години — пильнуєш, і так по колу. Входиш у такий режим «напівзомбі». Але всі діяли чітко та професійно. Пам’ятаю, як після 10 січня почалось пекло, тоді ворог поставив блокпости і перестав запускати наших хлопців. А за кілька днів ще й припинив випускати машини з «300-ми». Тоді бійці зі 122-го батальйону 80-ї бригади на двох «мотолигах» заїхали до нас вночі. І коли вже видалось маленьке затишшя, ці дві МТ-ЛБ напряму вилетіли на «взльотку» і рвонули до терміналів за пораненими. Сепари взагалі не зрозуміли, звідки ті з’явились. І так «дорога життя» пішла через метеостанцію — завозили БК, вивозили поранених.
Вийшов із метеостанції Борис Овчаров 19 січня. На щастя, цілий та неушкоджений. Жартує, що донецьких кулі не беруть, пригадуючи, як у 2017-му в Пісках об його ногу чи то на вильоті, чи то на рикошеті вдарилась куля. А ще згадує дитячі малюнки, які завжди носив під бронею та в паспорті.
— Якось волонтери з Донецької області передали мені посилку. Відкриваю, а там — малюнок у жовтому та блакитному кольорах із підписом: «От мальчика Миши из Макеевки». Я навіть коли зараз згадую, у мене мурашки по шкірі. Потім дізнався, що родина, яка спакувала цю передачу, виїхала до Слов’янська. І за два роки, під Новий рік, я заїхав в гості до Михайлика. Кажу: «Я той дядько, хто під серцем носить твій малюнок». Хлопець був вражений…
ООС
Рік тому «Донеччанин» уклав контракт на військову службу в 58-й окремій мотопіхотній бригаді. Після проходження КМБ пів року виконував завдання в районі проведення ООС.
— У бригаді зустріли дружньо, по-військовому, — продовжує розповідь чоловік. — Дуже поважаю командира бригади полковника Дмитра Кащенка, він розумний патріот із величезним бойовим і командним досвідом. Вдячний своєму командирові роти за професійні поради. Загалом, хочу сказати, що наша армія значно зміцніла від 2014 року як щодо забезпечення, так і досвіду та підготовки. І дуже круто, що на будь-який обстріл ворога ми відповідаємо одразу — чітко та ефективно. Немає такого, що нас рвуть, а ми залишаємось хлопчиками для биття.
Сьогодні воїн проходить лікарсько-льотну експертизу, аби отримати призначення на посаду оператора БПЛА. Планує вступити на військову кафедру у Вінницький національний технічний університет, аби отримати диплом за спеціальністю «Бойове застосування військових частин і підрозділів безпілотних авіаційних комплексів оперативно-тактичного, оперативного, стратегічного класів». Вважає, що потрібно воювати розумом і технікою, а не людьми.
— Я вірю, що ми переможемо, і я нарешті зможу показати своєму синові наше рідне місто, — завершує розмову солдат 58-ї ОМБр Борис Овчаров.
