Про це в коментарі АрміяInform розповів боєць батальйону безпілотних систем 14-ї бригади оперативного призначення імені Івана Богуна «Червона калина» Владислав, який щойно повернувся на службу…
Колишня радянська імперія була визнаним лідером за порушеннями прав людини. І не лише за часів правління Сталіна, коли були знищені, заслані до концтаборів мільйони її громадян, коли депортувалися цілі народи. Навіть тоді, коли його не стало, порушення не припинилися: але якщо раніше «ворогів народу» розстрілювали чи відправляли до колимських концтаборів, то, починаючи з 1953 року, коли змінився господар Кремля, їх поміщали до таборів, психлікарень.
Історики підрахували, що українські правозахисники-дисиденти провели 550 років у радянських таборах, колоніях, в’язницях та на примусовому лікуванні у психіатричних лікарнях. Такою була ціна за відстоювання прав людини та перемоги над комуністичним режимом.
Недарма відомий у Росії письменник-правохазисник за часів колишнього СРСР Лев Гумільов, який, до речі, не вирізнявся симпатіями до незалежної України, говорив: «Кого лише не було в цих клятих таборах!.. Та найбільше, мабуть, було там українців, які вирізнялися впертістю у відстоюванні своїх ідеалів і не йшли на співпрацю з табірними адміністраціями».
Микола Руденко, письменник-фантаст, співзасновник Української Гельсінської групи. За свою правозахисну діяльність розплатився 7 роками таборів суворого режиму і 5 роками заслання. Всі його книги та статті були вилучені як «ворожі радянській владі». Співзасновниця Української Гельсінської групи Оксана Мешко відбула в таборах 15 років, «лікувалася» у психлікарні. А в 1981 році, коли їй виповнилося 76 років, була етапована до табору, розташованого на берегах Охотського моря на «перевиховання». Святослав Караванський «відпочивав» у таборах понад 30 років. Це йому належать слова «Росія — фашистська держава, подібна до 3-го Райху Гітлера». Журналіст Валерій Марченко помер на 9-му році ув’язнення. Донецький педагог Олекса Тихий теж скінчив свій земний шлях у таборі, провівши в неволі 14 років. Іван Гель, який народився в сім’ї колишнього вояка УГА, познайомившись із Михайлом Горинем, долучився до дисидентського руху. 24 серпня 1965 року був заарештований, а в березні наступного року засуджений до 3 років таборів суворого режиму. Познайомившись з іншими українськими політв’язнями, долучився до захисту Української греко-католицької церкви. У 1972 році заарештований удруге й засуджений до 10 років таборів і 5 років заслання. Строк відбував у Мордовії та Пермській області, заслання — у Комі АРСР. У таборах активно долучався до акцій політв’язнів, брав участь у голодуваннях. 1987 року повернувся в Україну й долучився до суспільно-політичного життя: узяв участь у відновленні журналу «Український вісник», заснував та очолив «Комітет захисту Української греко-католицької Церкви». Помер 2011 року у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.Довідково:
Хто ж вони, люди, що не побоялися кинути виклик всемогутньому компартійному режиму і його вірному сторожовому псу — КДБ?
Українські дисиденти зробили величезний внесок у розпад радянської імперії та повалення компартійного режиму. За словами колишнього президента США Рональда Рейгана, «саме українці продемонстрували найбільшу волю, непохитність у боротьбі з комуністичною заразою».
Українські дисиденти зробили величезний внесок у розпад радянської імперії та повалення компартійного режиму. За словами колишнього президента США Рональда Рейгана, «саме українці продемонстрували найбільшу волю, непохитність у боротьбі з комуністичною заразою».
У листопаді 1976 року була створена Українська Гельсінська група. Її засновниками були нині покійний Левко Лукяненко, Микола Матусевич і Мирослав Маринович. Ось як вони згадували свою правозахисну діяльність.
Левко Лук’яненко: «У січні 1976 року я вийшов з Чернігівської тюрми. Відсидів 15 років. Через кілька місяців український письменник Микола Руденко запропонував створити Гельсінську групу. Я зразу вирішив, що це геніальна ідея. Ми розмовляли в моїй кімнаті, але я знав, що мене прослуховують. Тому деталі обмірковували у дворі. Головним завданням було зробити організацію легальною, щоб про нас знали. Тому в декларації вказали всі свої дані: імена, адреса, телефони. Нас, засновників, набралось десять чоловік. Ми розуміли, що нас посадять. Руденко сказав:
— Посадять, значить, будемо сидіти…
У грудні 1977-го мене заарештували. Причому постанову на арешт виписали на 10 грудня, якраз на День прав людини. Вирок — 10 років ув’язнення і 5 років заслання».
Микола Руденко: «Мені було майже 30 років, коли створювали Гельсінську групу. Розуміли, чим це нам загрожує. Але іншої можливості заявити про себе тоді не бачив. Це була демонстрація сили десятьох чоловік, які втомилися боятись. Так, Радянський Союз великий і страшний. Зітре в одну мить. Але ми його не боялись. І ми мали рацію. Розвалився ж Радянський Союз».
Мирослав Маринович, проректор Українського Католицького університету: «Мені було 28 років. Я розумів,що за таку діяльність можуть посадити. Але це такий вік, коли соромно зізнатись, що ти можеш боятись. Той ранок, коли я приєднався до групи, здавалось мені самим звичайним. Тоді я ще не розумів, що саме в цей день я прийняв саме важливе рішення у своєму житті. Відлік усіх подій ведеться саме з того моменту. Сьогодні я кажу своїм студентам: будьте готові, що, прокинувшись якось вранці, доведеться приймати рішення, яке змінить все ваше життя.
Мене арештували 23 квітня 1977 року. Дали 7 років строгого режиму і 5 років заслання. Але я ніколи не шкодував, що вибрав цей шлях. І у мене було ясне відчуття правильності цього шляху. Звісно, це складний шлях. Тюрма — не санаторій. Я бачив, як люди помирали в таборах».
«Ці люди живуть звіриними інстинктами…»
Зі здобуттям Україною незалежності часи, коли людину кидали за вільнодумство за грати, відійшли в минуле. Але, починаючи з 2014 року, вони повернулися на нашу землю. Вірніше, нам принесли їх наші «старші брати» — російські окупанти. Сьогодні через російські буцегарні, а також «виправні заклади» так званих ДНР і ЛНР пройшли тисячі наших співвітчизників: українських вояків, які захищали українську землю від московітів, пересічних українців Криму, Донеччини і Луганщини, які мали необережність у висловлюваннях щодо свого ставлення до України і їх «застучали», журналісти й активісти, які теж вирізнялися проукраїнською позицією і яких ФСБ захопила на теренах Росії тощо.
На сьогодні, на жаль, ніхто не може назвати точної кількості заручників Кремля: цифри, оприлюднені як офіційними структурами, так і громадськими організаціями, різняться. Тому не апелюватимемо і ми. Але кількість бранців, утримуваних у в’язницях Росії, Криму і ОРДЛО, вимірюється сотнями. Наприклад, правозахисники, серед яких чимало авторитетних людей, стверджують, що на серпень 2021 року у в’язницях Росії та тимчасово окупованого Криму перебувало щонайменше 124 людини. З них 89 українських громадян утримують з політичних мотивів у Росії, а 35 — у тимчасово окупованій Автономній Республіці Крим. А за офіційною інформацією, лише у 2018-2019 року вдалося визволити 400 громадян!..
Особливо непереливки тим, хто опинився в катівнях ОРДЛО. За словами одного з колишніх бранців, нині Героя України, який з певних міркувань не побажав оприлюднювати для широкого загалу свого прізвища, «працівники» катівень живуть звіриними інстинктами.
— Головним критерієм для їхнього «працевлаштування» є абсолютна відсутність будь-яких людських рис і цінностей, що відрізняють тебе від тварини-хижака, — розповідав мені Євген. — Я переконався у цьому на власному досвіді.
А ось свідчення українського бійця, який побував у катівні ДНР: «Мене постійно били — металевими трубами, табуреткою, ногами й руками. Моєму товаришу зі Львова під час тортур, використовуючи праску, обпекли руки. Артема, який родом із Сумщини, примушували застрелити нашого полоненого. За відмову зламали йому руку. Киянина Ігоря били найбільш жорстоко. А потім „Моторола“ витяг пістолета і пострілом у голову вбив Ігоря… Нас примушували перейти на їхній бік і морили голодом…»
