Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
Старший солдат Костянтин на псевдо «Костян» проходить службу в одній з механізованих бригад ЗСУ, яка наразі боронить Україну на сході. Війна, що увірвався в країну, трансформувала звичайного жителя Донеччини, який заробляв на життя будівельною справою, у справжнього військового фахівця — воює «Костян» вже понад сім років.
— Я бачив, як до рідного міста заходили танки під прапорами Росії, руйнуючи все на своєму шляху. Зокрема й те, що я будував своїми руками… — пригадує старший солдат.
Улітку 2014-го чоловік остаточно вирішив вступити до лав ЗСУ. Це сталося після того, як над центральною площею рідного міста знову замайоріли жовто-блакитні кольори. Але усвідомлюючи, що ворог не покинув Україну, а навпаки — розпочав масштабну військову агресію, Костянтин зрозумів, що треба брати до рук зброю:
— Відкинути ворога, звільнивши частину Донецької та Луганської областей та закріпитися на тих позиціях, де ми зараз стоїмо, українська армія змогла завдяки згуртованості та розумінню того, що ми є нащадками славетного козацького роду, маємо український незламний дух. Ми — Нація! І за це варто боротися!
Під час чергової хвилі мобілізації Костянтин оформив необхідні документи та невдовзі приєднався до однієї з механізованих бригад. Уже за місяць у її складі він брав участь в боях за Станицю Луганську. Військовий із сумом, болем, але й одночасно з гордістю пригадує ті дні:
— Це було на початку 2015-го. Ми штурмували містечко, коли ворог гатив по нас з тяжкої артилерії. Було багато 200-х, важкопоранених. Шкода було хлопців, чиє життя через цю прокляту війну обірвалося в їхні 20-22 роки… Але ми відвоювали цей клаптик української землі — завдяки тому, що люди знали, за що вони вмирають. А також завдяки тому, що в тилу волонтери, звичайні громадяни, підтримували армію, ділилися їжею, одягом. На відміну від війська агресора, що прийшов на нашу землю за наказом того, для кого будь-який солдат — не людина, а лише статистична одиниця…
Пригадує військовий і першого загиблого побратима. В той день підрозділ Костянтина знаходився в укритті — тривало чергове затишшя між боями. До будівлі під’їхав невідомий автомобіль без будь-яких розпізнавальних номерів. Хлопець вийшов до транспортного засобу перевірити, хто знаходився всередині. Як тільки невідомі побачили жовто-блакитний прапорець на рукаві, відразу відкрили вогонь. Вистріл прийшовся прямо в обличчя побратима «Костяна»…
— І хоча ми ліквідували всіх, хто знаходився в автівці, легше від цього не стало, адже життя побратима не повернеш…
Наразі триває восьма ротація військовослужбовця. За його плечима бої за Станицю Луганську, Авдіївку, Світлодарську дугу тощо…
Забираючи життя тих, з ким Костянтин пліч-о-пліч воював проти ворога, водночас війна дала йому найцінніше — родину. З майбутньою дружиною військовий познайомився в одній з бригад, де проходив службу. Кілька років тому вони офіційно оформили стосунки та разом виховують чотирьох дітей.
Нещодавно родина придбала будинок, гроші на який виділила держава. Наразі дружина Костянтина облаштовує побут, створює сімейний затишок, а військовий вкотре несе варту буквально за кілька десятків кілометрів від домівки, адже розуміє, що ворог може розпочати ескалацію будь-якої миті…
— Знаєте, ця війна, як би це не звучало страшно, до кращого. Вона стала лакмусовим папірцем, продемонструвавши хто є хто. Спочатку російська пропаганда відокремила тих, хто вирішив, що він росіянин або слуга Московії. Вони тоді мирним шляхом пішли з України, отримали російські паспорти. І це добре, адже зрадники нам не потрібні. А коли українські військові звільняли донбаські міста, слідом за бойовиками пішли ті, хто за горілку або сигарети готові продати Батьківщину, вбити людину. Навіщо нам такі громадяни? Нехай сидять по той бік фронту, а згодом ми, українська армія, доберемося й до них, — ділиться думками військовий.
