Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Серед мужніх захисників Світлодарської дуги є воїн Об’єднаних сил, який одразу звертає на себе увагу. Він вирізняється глибоким поглядом розвідника, міцною статурою, як у чемпіона-важкоатлета, та високим зростом у понад 180 сантиметрів. Незнайомі з кремезним чоловіком, на перший погляд вбачають у ньому воїна-спецпризначенця чи досвідченого командира підрозділу з багатим бойовим досвідом.
Цим воїном є старший лейтенант Олексій – заступник командира механізованої роти із морально-психологічного забезпечення однієї з окремих механізованих бригад. Знайомство з офіцером-спортсменом, його бойовим шляхом та історією кар’єрного зростання дає привід пишатися тим, що в Українському війську служать такі славні козаки.
– Спорт і армія для мене як члени сім’ї, – каже військовий, – Родом із Новограда-Волинського Житомирської області. Після школи пішов вчитися заочно до одного з педагогічних університетів на вчителя фізичного виховання. У 2003 році, коли мені було лише 19-ть, призвали до лав Збройних Сил України. Після року строкової служби підписав контракт і відтоді назавжди поріднився з військом.
Олексій ніколи не був одруженим. Відтак всі сили віддає та присвячує армії та улюбленим заняттям спортом.
– Я пройшов майже всі рядові посади в механізованих підрозділах. Згодом за старання по службі мені довірили командувати відділенням. Пізніше як сержант доріс до головного сержанта роти – однієї із ключових та відповідальних, як на мене, сержантських посад у війську, – розповів про себе Олексій.
Свій перший бій армієць зустрів на околицях Степанівки неподалік Савур-Могили.
– Наш механізований підрозділ прибув у район АТО наприкінці липня 2014-го, у самий розпал запеклих боїв. Артобстріли відбувалися по декілька разів на день і, знаю точно, що стріляли із гармат російські курсанти. Я був головним сержантом взводу, але брався за будь-які завдання, бо не обмежувався лише колом посадових обов’язків. Багато поранених ми відправляли в тил. Матеріальних засобів катастрофічно не вистачало. Під Іловайськом було справжнє пекло на землі, але то загартування допомагає мені успішно бити окупантів, – розповідає Олексій.
Вихід з ворожого кільця 13 серпня 2014 року назавжди закарбувався у його пам’яті.
– Ми пересувалися вночі. Проте розвідники окупантів знали свою справу. Наші бронемашини підривалися на фугасах, щогодини зростала кількість 200-х та 300-х. Приміром, на моїх очах артснаряд влучив у одних з наших САУ «Акація». Підірвався увесь боєкомплект. 25-тонна машина піднялася угору метрів на 30 і розробила повне сальто. Жодних шансів вижити у членів екіпажу не було, – згадує офіцер.
Після виходу з оточення механізований підрозділ Олексія виконував завдання біля Бахмута, Зайцевого, а також захищав інші населенні пункти на Донеччині.
Наприкінці першого року війни воїн Збройних Сил України вже був головним сержантом роти. Проте доволі часто доводилось йому працювати як офіцер. Адже не звик ділити роботу в інтересах роти на свою та чужу. Тож цілком логічним стало те, що в 2015-му він вирішив вступити на навчання до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного за напрямком фахівця із МПЗ.
– До того часу в мене була вже вища педагогічна освіта. Проте, відверто скажу, військових знань бракувало. Тому й пішов вчитися саме за цим гуманітарним профілем. По випуску у 2019-му потрапив служити на Одещину, а потім перевівся до рідної механізованої бригади, де колись пройшов бойове хрещення під Савур-Могилою і мав чимало бойових друзів, – зазначив армієць.
На його думку, заступник командира роти із МПЗ має однаково знатися на бойовій роботі та вміти працювати з людьми. Його метод донесення потрібної інформації до солдатів ґрунтується на суворій субординації та взаємоповазі.
У механізованій роті старший лейтенант Олексій користується заслуженим авторитетом не тільки через його багатий бойовий досвід. Офіцера також поважають за відмінну спортивну форму та перші розряди з боксу і легкої атлетики. Упродовж усієї служби він виступав за команди військових частин та навчального закладу з різних видів спорту.
– У свої 37 років зранку підтягуюся 24 рази, потім роблю декілька підходів на брусах по 15-20 разів. Увечері ж беру до рук гирі та штангу. Робити теж саме я не вимагаю від підлеглих. Проте вони самі бачать, як із користю для здоров’я можна витрати вільний час. Тому постійно приєднуються до мене. В результаті, на кожній бойовій позиції у нас є імпровізовані спортивні містечка. Іноді в ролі спортивного знаряддя виступає бронежилет. Адже в ньому більш ефективно займатися спортом, особливо в умовах обмеженого часу, – зазначає офіцер.
На перспективу Олексій планує продовжити контракт із бойовою бригадою, де служить нині, але вже на вищій посаді фахівця із МПЗ або ж на посаді начальника фізичної підготовки і спорту.
– Як професійний спортсмен та армієць із вагомим стажем служби знаю, що треба завжди ставити перед собою якусь мету. Після цього, крок за кроком досягаю її. Вважаю, що прагнення до зростання по службі є цілком природним для будь-якого воїна. Також мрію про таку високу нагороду, як повернення після війни додому всіх моїх підлеглих живими та здоровими, – насамкінець зауважив старший лейтенант Олексій.
Фото автора
