Суд Києва визнав винним блогера, який брав участь у створенні відео із закликами до силового спротиву військовим ТЦК, поліції та СБУ. За рішенням суду, чоловіку…
Це сталося навесні 2015 року. Завдання, отримане командиром розвідників, мало незвичний характер.
Комбриг був стримано-суворим:
— Роби, що хочеш, але ліки треба доставити. Захворіла дочка нашого побратима, сам він зараз у шпиталі у Харкові після важкого поранення.
— Де його родина? — запитав командир розвідників.
— У селищі на Луганщині. Там ані води, ані світла немає й майже «сіра зона». Як у січні перебило кабель, так і не полагодять досі. Зв’язку там теж майже немає, добре, якщо військові та волонтери допомагають.
«Сіра зона» — це погано. Місцевість поза нашою юрисдикцією та поза «юрисдикцією» бойовиків. Там може бути все, що завгодно, і вештається, хто завгодно. Помовчавши, командир розвідників запитав:
— Звідки інформація про хворобу дитини? Наскільки їй можна довіряти?
Комбриг похитав головою:
— Саме тому я викликав тебе. З’ясуєш, розберешся, доповісти буде нікому. Рішення ухвалюєш сам. Виїзд завтра вранці. Дівчинку звуть Марішка. Ліки отримаєш у Юлії. Успіхів, друже!
Розвідники добре знали цей район ще з літа 2014-го. Місцевість відкрита, прострілюється все, а, якщо не прострілюється, то фіксується всіма видами спостереження. Посадок майже немає. Будівлі всілякі є, але вони частково покинуті й немає гарантії, що там не ховаються бойовики.
Коли завдання валиться, як то кажуть, з неба, мозок включається відразу. Кілька дзвінків — і невидиме колесо запустилося.
Одночасно потрібно було зробити багато справ. На СТО забрати наш бусик із прихованим бронюванням, перевірити, що з ним уже зробили, а що ні. Якщо з’ясується, що машина досі не на ходу, це означатиме, що потрібно терміново шукати їй заміну.
Необхідно зв’язатися з передовими ВОПами, з’ясувати у них обстановку — перемир’я це добре, але дуже воно умовне.
Треба продзвонити лікарню у Сєвєродонецьку чи Харкові — чи зможуть вони прийняти хвору дитину, якщо ні — хто з медиків може виїхати разом з бійцями.
Словом — запускався механізм із десятком компонентів та поправкою на війну.
За декілька хвилин у кишені командира розвідників завібрував телефон — дзвонила Юлія, волонтерка:
— Зранку мені телефонував твій комбриг. У дівчинки, найімовірніше, пневмонія, її потрібно терміново витягати, ну або «проколоти» вдома. Ампули у мене, сумка-холодильник теж, але ж ти сам розумієш…
— Розумію. Час вирішує все. Як завжди. Ні?
— Саме так. Я скоро буду, ми вже під’їжджаємо.
Зустрілися на окружній Сєвєродонецька. Юлія витягла з машини термоконтейнер та невелику сумку з акумулятором холоду.
Тим часом зателефонував один з бійців:
— Доповідаю. Бус готовий. Заправлений під горловину. За тобою заїхати чи сам під’їдеш?
— Збирайтеся, я сам приїду незабаром.
Те, що всі переговори на тому боці слухають уважно й регулярно, було відомо. Тому давно стало правилом — жодних зайвих розмов.
Дорога до бази була недовгою. Світловий день ще дозволяв дістатися до однієї з наших баз швидко й відкладати виїзд не було сенсу.
Бусик рівно гудів мотором, м’яко ковтаючи вибоїни — підвіску зробили на совість. Майже ніде нічого не скрипіло, мотор звучав, як пісня.
Ось і останні блокпости. Миготливі ліхтарики, звичайні запитання, звичайні відповіді. Сира весняна ніч із запахами талого снігу, мокрої землі, мокрої кори дерев. Незабаром волога серветка туману заліпила лобове скло. Фари вихоплювали з клубів туману клаптики дороги.
Нічліг на ротному опорному пункті був коротким. Ще у ранкових сутінках його командир розгорнув карту — олівець розвідника торкнувся крапки на ній:
— Тут нам треба бути, і чим швидше, тим краще. Забрати людину та вивезти на материк.
— Одного?
— Ні, дівчинку з мамою. У дівчинки — пневмонія, і це дочка нашого товариша.
— Ясно. Тоді їдемо так…
Ранок зустріли в дорозі, ще за кілька годин доїхали до села. Було тихо та порожньо. Хрумтів під ногами тонкий лід. Щирилися розбиті дахи. Шурхотів поліетилен на місці вибитих вікон. Автомати розвідників сторожко нюхали повітря.
…В хаті було темно, душно та холодно. Дівчинка лежала під трьома ковдрами. На обличчі світились очі. Мати дівчинки вдивлялася в озброєних людей, намагаючись зрозуміти, хто саме увійшов до будинку.
— Тихо, тихо… Свої. Бачу, що залишати вас тут не можна. Тому швидко збираємось та їдемо, — одповів їй командир розвідників.
Жінка тільки головою хитнула:
— Та що тут збиратися? Все вже давно зібрано.
Зворотний шлях був тривожним. Десь прокинулися гармати. Долетів кулеметний перестук. Дві машини, не знижуючи швидкості, летіли порожніми сирими полями.
…Невдовзі малеча була у лікарні.
Здавалось би, один епізод. І ще одне врятоване життя… А попереду — нові завдання й тривала війна…
