ТЕМИ
#ТЕРОБОРОНА #СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Перший Міністр оборони України Костянтин Морозов розповів про те, що унеможливило б російську агресію

Важливо Інтерв`ю Публікації
Прочитаєте за: 10 хв. 6 Грудня 2021, 9:53

З нагоди 30-ліття Збройних Сил України кореспондент АрміяInform зустрівся з першим Міністром оборони України Костянтином Морозовим, державником та патріотом, який зробив значний особистий внесок у розбудову українського війська.

— Костянтине Петровичу, саме Вам як першому Міністру оборони незалежної України випала честь створювати національні Збройні Сили. З якими головними викликами Ви зіткнулися під час цього складного процесу на початку державотворення? Які сили були союзником, а які чинили опір?

— Перш за все дозвольте через ваше Інформаційне агентство привітати з 30-ю річницею Збройних Сил України всіх моїх колег по службі, хто брав участь у розробках Концепції, формуванні, підтримці, хто став до лав у їхніх перших рядах. Я також вітаю воїнів, добровольців та волонтерів, хто став на заваді агресії 2014-го і відродив нашу армію після руїни. Вітаю героїв фронту, хто у цей час стримує ворога, захищаючи Україну і Європу. Героям Слава!

Москва розраховувала зберегти єдиною радянську армію як останню спробу збереження хоч якоїсь форми Союзу.

Тепер щодо вашого запитання. Виклики перед Україною постали одразу з проголошенням її незалежності. Основні з них сконцентрувалися навколо військового питання.

Нагадаю, що на той час в Україні було дислоковано другий ешелон наступального угруповання у складі трьох військових округів і Чорноморського флоту, чотирьох повітряних армій і армії ППО, двох дивізій важких бомбардувальників далекої авіації, великої кількості окремих частин розвідки, зв’язку, матеріального забезпечення, закладів освіти. Їхнє підпорядкування було жорстко центральне без будь-якого контролю з боку України. Москва розраховувала зберегти єдиною радянську армію як останню спробу збереження хоч якоїсь форми Союзу. Для цього вона вживала безліч заходів: нав’язливо погоджувала з нами спільні завдання, систему призову і комплектування, освіти, зв’язку, забезпечення тощо. Коли там усвідомили незворотність української політики, почалися пограбування складських запасів матеріальних засобів. У той же час у військах розгорнули шалену пропагандистську кампанію проти української присяги, активувалися сили протидії створенню нашої власної армії. З’являлися антиукраїнські громадські організації, у тому числі і серед нелояльних офіцерів. Це були серйозні виклики для України, зокрема пов’язані й з ризиками втратити щойно проголошеної незалежності. Міноборони лише почало формуватися документально і жодних сил і засобів протидіяти не мало. Достатньо сказати, що протягом чотирьох місяців (вересень-грудень) 1991 року я був єдиним офіційно призначеним у МОУ і Збройних Силах України. Ми з добровольцями наполегливо готували масштабну операцію з приведення особового складу до української присяги. Була потрібна допомога з представництвом у всіх регіонах. Нашими першими і безумовними союзниками були депутати зі складу Народної ради у ВРУ, кадрові і колишні військовослужбовці Спілки офіцерів України. Нас підтримували активістки Організації солдатських матерів, патріотичні громадяни по всій Україні.

Багато підтримки і допомоги ми відчували від кадрових офіцерів і прапорщиків, які прийняли для себе незалежну Україну.

Багато підтримки і допомоги ми відчували від кадрових офіцерів і прапорщиків, які прийняли для себе незалежну Україну. Вони викривали випадки вивезення майна, саботажу законодавства і рішень українського уряду та інформували нас. Ми вживали здебільшого інформаційних і попереджувальних заходів лише силами тих же добровольців. Але цих зусиль було недостатньо, адже проти нас діяла армада антиукраїнських сил, керованих з Москви. Особливо антиукраїнська істерія розігрувалась на ЧФ у Криму. Протягом перших місяців існувала реальна загроза застосування зброї. Ситуація почала докорінно змінюватись від січня 1992 року, коли у військах розпочалося масове складання офіцерами української присяги. Вже до травня Україна мала основу власної Армії.

— У книзі полковника Миколи Селюка «Дух і воля проти сваволі» наводиться документ з Вашою резолюцією: «доповісти про стан формування армійського корпусу на східному напрямку». Вже тоді у Вас була інформація про загрозу з боку Російської Федерації? Чому з Вашою відставкою наказ про формування армійського корпусу не було виконано?

Міждержавні стосунки «Україна — Росія» ніколи не були щирими. Москва хоча й визнала нашу незалежність, але бачила її по-своєму.

— Загроза існувала завжди. Міждержавні стосунки «Україна — Росія» ніколи не були щирими. Москва хоча й визнала нашу незалежність, але бачила її по-своєму. Єдина армія, енергосистеми, відкритість кордонів, централізація економіки, спільні мова й церква, відсутність євроінтеграційних намірів — були тими «червоними лініями», за якими Москва ретельно стежила. Україна ж діяла у своїх національних інтересах і цим викликала агресивну реакцію. Така ситуація зберігалася постійно. До того ж саме базування в Україні Чорноморського флоту, антиукраїнська налаштованість командування ЧФ і порушення умов його перебування — все це не потребувало додаткової інформації, аби розуміти, що потенційна загроза безпеці існує і знати її походження.

Щодо документа, згаданого Вами, то нічого дивного. Тоді не лише цей наказ було скасовано. Скажу більше, ініціативи МОУ щодо зміцнення східного угруповання ЗСУ на рівні лише намірів передислокації з заходу навіть частин зв’язку викликали ґвалт комуносоціалістів у Верховній Раді, який підтримувався її керівництвом, і отримував шалену протидію на всіх рівнях. Помилкова оцінка нашої «оборонної достатності», позаблоковий статус і удаване беззаперечне і довічне «братерство» із сусідами — причина цих протидій.

— Після того як Ви залишили пост Міністра, було звільнено чимало найбільш досвідчених генералів та офіцерів — патріотів: Олексій Лавринюк, Георгій Циганок, Микола Цибуленко, Володимир Мулява, Іван Штопенко, Віктор Доліч, Микола Селюк — тих, хто прийшов разом з Вами та створював МОУ та Збройні Сили…

— Так, мені прикро що у той час основні наші позиції щодо Чорноморського флоту, з розбудови ЗСУ, їхнє перегрупування, об’єднання ВПС і ППО, впровадження критеріїв добору керівного складу та інші були визнані помилковими, а багато професіоналів, патріотів, порядних офіцерів було звільнено як таких, котрі ці «помилки» підтримували і розробляли. Тим самим нібито «уточнювався» курс на розбудову ЗСУ. Я розумію, що це здійснювалось перш за все під впливом помилкової тези про ту пресловуту «оборонну достатність». Ці корективи знімали подразники наших опонентів і сприяли прихильникам майбутніх проєктів спільних дій у військовій сфері в межах СНД.

— Чому Ви під час творення війська не керувалися принципом формування першої української роти, першого батальйону і т. д., про що зараз багато говориться, а дали змогу служити всім, хто присягне Україні?

— Ми мали такі плани на перспективу. Але на той час була близько мільйонна чисельність особового складу радянської армії, що не підпорядковувалось Україні, і це становило небезпеку. Звільнити таку масу озброєних людей означало б серйозну помилку, адже це перетворило б усе угруповання у відверто ворожий державі фронт опору. Його було необхідно спочатку якомога скоріше розподілити на наших прихильників і противників, встановити умови нейтралізації незгодних як ризику. І цим інструментом Верховною Радою України було визначено Військову присягу. Критерій присяги був вкрай необхідним для юридичного визначення офіцерського складу лояльного до українського уряду. В процесі десятки тисяч незгодних офіцерів були відряджені за межі України. Але ті офіцери і прапорщики, які склали присягу Україні, ставали їй підпорядкованими, до того ж, якщо була змога, ми переводили українців з-за її меж. Цей контингент став основою для подальшого формування української військової організації. Безперечно, вже тоді нам було ясно, що критерій присяги не був достатнім, але у той час він був конче необхідним.

— За рішенням Верховної Ради увесь Чорноморський флот, який базувався у Криму, ставав основою для формування національних Військово-Морських Сил. Як сталося так, що Ваша принципова позиція у цьому питанні не стала керівництвом до дій, і ми подарували Росії частину кораблів та баз, які згодом стали троянським конем для українського Криму?

Мої офіційні заперечення щодо Чорноморського флоту залишили поза увагою. Пізніше їх назвали «особистою думкою» і навіть пояснили моєю «нелюбов’ю до російських братів».

— Це рішення було змінено без участі Верховної Ради. Позиція Міністра оборони не стала та й не могла стати керівництвом до дій влади. Я завжди був прихильником демократичного контролю над армією. Але в тому випадку Міністерство оборони було навмисно усунуто від підготовки рішення, а Верховна Рада про нього дізналася постфактум. Все відбулося під час зустрічі президентських делегацій України і Росії в Масандрі, 3 вересня 1993 року. Керівництво держави того дня запобігливо здало ЧФ в користування РФ з базуванням в Україні. Чиновники московської делегації на українській землі поводились зухвало, виходячи з нібито вже розв’язаної проблеми, принижували Україну, наші ж державні мужі сиділи мовчки. Мої офіційні заперечення залишили поза увагою. Пізніше їх назвали «особистою думкою» і навіть пояснили моєю «нелюбов’ю до російських братів». Позиція присутніх на переговорах дипломатів МЗС України була обережно відмінною від МОУ. З ухваленням Конституції 1996 року те рішення стало антиконституційним, але попри це 2010 року цю так звану угоду було пролонговано.

Ми тоді мали рацію: до використання сил флоту проти України залишалось трохи більше ніж двадцять років. У лютому 2014 року той задум спрацював: сили флоту з її середини зі зброєю виступили в Криму проти української держави.

— Ще одне непросте питання — безпрецедентне ядерне роззброєння України. Чи були інші шляхи для нас у розв’язанні цієї проблеми? Чи має, на Ваш погляд, практичні перспективи Будапештський меморандум сьогодні?

Якби ми почали вживати заходів з перебрання контролю хоча б над однією пусковою установкою, думаю, це трактувалося б як порушення норми про нерозповсюдження ядерної зброї.

— Шляхи були. І не лише теоретичні, були і потужності — наукові, технічні, виробничі тощо. Були політичні сили, що пропонували на законодавчому рівні змінити ситуацію, була й відносна їхня підтримка в суспільстві. Але ці наміри оцінили як нереальні. На це тоді вплинули не лише технічні й фінансові можливості країни в умовах десяти тисяч процентів інфляції, падіння промислових потужностей і відсутності національної грошової одиниці. Превалювали зовнішньополітичні аспекти, що врахували можливі наслідки інших рішень у багатьох сферах, де Україна конче потребувала розуміння й підтримки. Я не кажу про можливу воєнну агресію Росії проти нас вже у той час, якби ми почали вживати заходів з перебрання контролю хоча б над однією пусковою установкою. Думаю, це трактувалося б як порушення норми про нерозповсюдження ядерної зброї, і міжнародна спільнота була б тоді на боці Росії.

Щодо Будапештського меморандуму, то він мав би юридичну силу і практичні перспективи, якби підписанти про це подбали на етапі його розроблення й підготовки ухвалення. Він мав би бути не пам’ятною запискою, якою він є, а юридично зобов’язуючою угодою зі статусом резолюції Ради безпеки ООН. До речі, Росія була його стороною і навряд чи вона б це заперечувала під час голосування в Нью-Йорку.

— Ваша книга «Моя українізація», що нещодавно вийшла друком, здобула чималий резонанс у військовому середовищі. Ви стали абсолютним прикладом для військовослужбовців, вивчивши українську мову за декілька місяців! Чому, на Вашу думку, донині є генерали та офіцери, які не володіють державною мовою?

— Така ситуація спостерігається, на жаль, не лише серед військових. Попри Закон України деякі законодавці, урядовці, викладачі, громадські діячі, артисти нехтують державною мовою, часто показово демонструють її невизнання. Думаю багато з них не бачать у цьому необхідності, бо просто не вірять у незворотність нашої незалежності. Вони нібито відмежовуються від незалежної України. Багато хто вважає це їхньою особистою справою. Але це і є небезпекою для держави, бо в їхнє середовище можуть впроваджуватись і діяти нерозпізнані вороги.

— Ви тривалий час працювали послом України при штаб-квартирі НАТО. З Бухарестським самітом у нас відкрилось вікно можливостей щодо членства в Альянсі, однак зараз перспективу відтерміновано. На Вашу думку, у чому головні переваги євроатлантичної інтеграції України і чому так важливо не звертати з обраного шляху?

— Я не схильний до надання виняткової значущості Бухарестському саміту. Він, як і інші, не надав Україні чіткої перспективи, зокрема щодо запрошення до ПДЧ. І я не бачу в цьому нічого дивного, адже перед тим у Брюсселі у вересні 2006 року український уряд сам офіційно відмовився від такої перспективи. Тим самим було зміцнено позицію деяких країн-членів Альянсу, які не підтримували приєднання України. Звісно, що за півтора року їхня позиція не могла так швидко змінитися, тим більше, що Україна також цьому не дуже сприяла. Пам’ятаєте позицію тодішнього уряду «регіоналів»?

Ми самі винні у тому відтермінуванні. За тридцять років з кожною новою президентською адміністрацією наш курс на євроатлантичну інтеграцію змінювався ледве не на 180 градусів. Згадаймо перегляди, уточнення, корегування, саботаж, хитрування й навіть шантаж у відносинах з Брюсселем. Мені посли натовських країн неодноразово тоді говорили, що для ефективної підтримки нас їхніми столицями потрібні сталість позиції і конкретні послідовні дії української влади. У нас же з кожними другими президентськими виборами намагалися змінити попередній інтеграційний курс. Ми мали шанс його реалізувати так само, як аспіранти хвилі розширення у 90-х Польща, Угорщина і Чехія. Але із зазначених причин ми цим шансом не скористалися. Ми пропустили велику хвилю розширення 2004 року, коли до НАТО приєднались уже не лише сателіти, а й колишні союзні республіки СРСР. Наслідки позаблокової політики, я перепрошую, на жаль, сьогодні нам наочно продемонстровано спробою анексії Криму і війною на Донбасі.

Євроатлантична інтеграція — наш безальтернативний вибір.

Тепер про переваги інтеграційного курсу. Їх не можливо перебільшити. Євроатлантична інтеграція — наш безальтернативний вибір. Я не раз повторював, що якби всі ці роки влада не тримала наше суспільство в інформаційному вакуумі щодо НАТО, якби ідеї проголошені одними адміністраціями, не вважалися помилковими іншими, якби ухвалені одного разу рішення набули незворотного характеру — ми давно були б готовими до членства раніше і краще за деяких сучасних членів Альянсу.

Членство в НАТО унеможливило б ставлення влади до армії як до джерела розпродажу і збагачення, до її персоналу як до безголосих виконавців руйнівних планів. Членство в НАТО надало б прозорості багатьом процесам, зокрема і функціонуванню оборонного і безпекового сектору в цілому, унеможливило б бездумне планування оборони, скорочення бойових органів, розкрадання майна і саботаж держзамовлень, бо оборона була б турботою не лише нашою, але й цілого Альянсу. Зрештою, стала б неможливою корупція в країні в цілому, і в оборонній сфері зокрема.

Оборонна політика не має умовного часу, «але якби…», то не було б цієї агресії, а всі герої Майдану, цивільні і військові її жертви були б сьогодні живими.

Ці переваги і сьогодні є актуальними для України. Хіба, особливо у цей час, знайдуться заперечення проти твердження, що система колективної оборони разом із могутністю нашого оборонного потенціалу є єдиною запорукою воєнної безпеки держави?

— Дякую за розмову. Дозвольте, Костянтине Петровичу, з великою повагою, сердечно привітати Вас з 30-літтям Збройних Сил України.

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас в Telegram
У Дніпрі відкрили центр медичної реабілітації для військових

У Дніпрі відкрили центр медичної реабілітації для військових

У Дніпрі відкрили Центр медичної реабілітації Лисичанської багатопрофільної лікарні . Тут безкоштовно лікуватимуться переселенці та військовослужбовці, які відновлюються після поранень.

Таврійські десантники показали, як зупиняють штурм росіян у Новомихайлівці

Таврійські десантники показали, як зупиняють штурм росіян у Новомихайлівці

Українські захисники у Новомихайлівці Донецької області відбили спробу штурму російських окупантів із застосуванням бронетехніки.

На Запорізькому напрямку уражено ворожий комплекс спостереження «Муром-П»

На Запорізькому напрямку уражено ворожий комплекс спостереження «Муром-П»

Прикордонники знищили російський комплекс спостереження у Запорізькій області.

На Таврійському напрямку Сили оборони знищили 338 ворожих БПЛА

На Таврійському напрямку Сили оборони знищили 338 ворожих БПЛА

Протягом минулої доби Сили оборони на Таврійському напрямку знищили 393 російських окупантів та 338 безпілотників різних типів.

Ворог випустив по Одещині ракету Х-31П, яка у польоті «втратила бойову спроможність»

Ворог випустив по Одещині ракету Х-31П, яка у польоті «втратила бойову спроможність»

російські війська завдали по Одещині удар ракетою Х-31П з акваторії Чорного моря, проте ракета по дорозі втратила бойову спроможність.

Володимир Зеленський: Світ має реагувати на кожен прояв російського зла й давати відсіч діям рф

Володимир Зеленський: Світ має реагувати на кожен прояв російського зла й давати відсіч діям рф

Президент України Володимир Зеленський закликав світову спільноту реагувати на кожен терористичний акт росії.

Захищаємо світ

00
00
00